Перо я в руки не беру. Уже давно не пишется.

Я в этом мире так живу, что еле-еле дышится.

На окнах- тюлями дожди, небрежно захлеснулись,

Пропали думы, соловьи.. И холода вернулись.

Туманы с Англии пришли, как доллары базарные,

Припали мокро до земли, вуалями шикарными.

Тоска-тоска…Порочны дни. С убытками, просчётами.

Капиталисты нынче мы, а в общем -безработные.

В душе-язвеющая боль  за лучшими эпохами.

Настанет вечер -миг святой, экран с чертополохами…

Нет бытия, святынь. Кругом — дерьмовые заставочки,

Убийцы, мафия, реклама, девочки без плавочек…

Перо я в руки не беру -уже давно не пишется…

Взгляну в окно, как в мир -вззгляну..И что-то тяжко дышится….

10.11.1996

* * *

Режет лезвием день настоящий.

То меняют : таблички, то флаги.

Люд усталый, голодный, пропащий,

Бродят миром, как будто дворняги.

Рассыпается мир на крупицы,

Прячут совесть и честь в небоскребы.

Обнимают колосья пшеницы

Руки труженика — хлебороба.

10.11.1996

]]> https://virshi.in.ua/naboleloe-sonya-bure-larisa-kobylyanskaya-strogan/feed 0 https://virshi.in.ua/stixi-moej-mamy https://virshi.in.ua/stixi-moej-mamy#comments Wed, 05 Sep 2018 20:53:35 +0000 http://stixoplyot.ru/?p=4435 Моя мама, Лариса Кобылянская — Строган, пишет стихи очень давно.И конечное, она посвящала стихи и мне. Они были разные. И поздравительные, и просто лирические. На русском языке и на украинском. И мне приятно, потому что не многим в мире людям посвящают стихи.

Моя мама -Лариса Кобилянська- Строган ( село Велика Козара)

* * *

Девочка моя кароглазая,

Девочка моя несуразная,

Жизнь твоя , дитё, вся — с соблазнами…

Что блестит тебе — сразу золото,

И на всё вокруг смотришь молодо.

То знакомишься, то прощаешься,

Что заденешь ты , зацепаешься,

Что полюбишь ты — ошибаешься.

Мотылёк ты мой, обжигаешься.

Вся помятая, вся поклатая и не каешься.

Всё идешь горой в высь высокую,

А спускаешься — одинокою.

На огонь летишь и не сетуешь,

А ко мне летишь так, с беседою.

Навздыхаемся и намаемся,

Настрадаемся, распрощаемся,

Моя девочка, моя ласточка,

Видно вечно ты -скалолазочка.

22.01.1996

Тобі

Імення твоє наповнене світлом,

Підсніжником білим, хмельним первоцвітом,

Пташиним привітом над стомленим світом,

І променем ніжним, веснянним зігріте.

Ніяка Мелана, Оксана чи Яна,

Ти — чиста і ясна, непереданна,

Світанок, Світлушка, Світлана.

2016.

Тобі на день народження

Той вечір був іще морозний,

І день той п’ятниця була,

І вісімнадцята година,

Коли ти, доню, в світ прийшла.

Не дуже голосно кричала,

Чорнява дівчинко моя,

Неначе та малеча знала:

Втомилась я.

І сльози болю, сльози втоми

Котились по моїх щоках,

І вже свідомо, так свідомо

Тебе тримала на руках.

Хотілось вже не відпускати,

Усе, усе своє життя.

Таке бажає кожна мати,

Таке бажала, доню, й я.

І відпустила в світ далекий,

На довгі роки і роки,

Ще прилетять білі лелеки,

Прилинь і ти!

10.03.2017

Мені вітання з 8 березня

З восьмим березня дитя я щиро вітаю,

І всі квіти, що є в світі — у ноги кидаю.

Небо розтелю шляхи, розтелю дороги,

Щоб було щасливо йти без сліз і тривоги.

Щоб збулось тобі усе, що ти загадала,

І жила у світі ти та горя не знала.

Щоб ніколи не боліло, не пекло, не нило,

Будь щасливою, дитино, будь завжди щаслива.

Мама вітає мене з днем народження

З днем народження тебе, дівчинко, вітаю!
І тобі від всього серця, дитино, бажаю:
Скільки цвіту у бузку — стільки щастя на віку,
Скільки ягід на калині -с тільки грошей у торбині,
Щоб велося і неслося, і задумане збулося,
І щоб сили — то з води, а везло тобі завжди.
Щоб нічого не боліло, щоб робилось всяке діло.
Добре, вправно і до ладу,
Добрим лантухом доходу,
Щоб ніколи не спіткнулась,
Все надумане щоб збулось,
Щоб був хліб, було до хліба,
Не приходив сум і біди,
Щоб дорога була рівна,
Щоб багата, а не бідна.
Сонця, миру і любові,
Щасливої тобі долі.
Не старіти, не страждати,
Всюди вправно поспівати,
Хай весна плете вінки,
Будь щаслива на віки.

(Лариса Миколаївна Кобилянська -Строган),

яка зараз друкує дитячі вірші  під псевдо -

Соня Буре.

У Житомирському  Поліссі, серед квітучих садків та ялинок, насаджених своїми руками, живе українська поетеса, Майстер слова та рими, Лариса Кобиляньська -Строган. Не багато залишилось віршів пані Лариси для поціновувачів слова. Багато спалено у вогні на маленькій кухні у Кривому Розі, коли вона зрозуміла, що не на часі зараз її поезія українською мовою. Адже відсилала свої роботи у різні жіночі журнали , які у Радянському Союзі випускалися російською мовою.

І коли в 1990 році переїздила до свого села , де виросла і викохала свою любов до Батьківщини, то не знала, що колись, її вірші будуть наче джерельна вода у пекельну спрагу для читачів.

Дещо вдалося віднайти та зберегти. І сьогодні знайомимо читачів із віршем про мам, який пані Лариса написала у Кривому Розі під впливом події, коли чула, як люди насміхалися з жінки, яка була не дуже гарна собою. Але яка так віддано та палко кохала та захищала своє дитя, що вона була найпрекрасніша у своєму материнстві.

Поетеса, Лариса Кобилянська -Строган

Мам негарних не буває

Не вірте, мам негарних не буває!
Хоча природа вписує своє,
Хоча життя красиве роздає
Не всім, о ні! І навіть обминає..
Ось згорбилась собі стара,
Підперлась палкою кривою,
Була красива молодою,
Ви скажете: «Колись була..»
А ось старенька, аж тремтить
Від холоду, чи від утоми,
Була красива і свідома..
Що може довгий вік зробить…
Не вірте, мам не гарних не буває!
Коли годує мама немовля,
Коли воно те слово промовля,
Що маму «Мамою» возвеличає…
Не вірте, мам не гарних, не буває!

Автор: Лариса Кобилянська -Строган

Вірші Соні Буре ( Лариса Кобилянська — Строган)

Дуже часто ми, не зважаємо на деякі речі у вихованні дітей, а потім у нас жнива байдужості та жорстокості у суспільстві. Може саме тому зараз у країні війна, а  до влади ми двадцять п’ять років вибирали не тих людей? Можливо тому наші кращі розуми та підприємці покидають нашу країну у пошуках кращої долі та примінення своїх знань? Варто задуматись над цим, адже все починається з виховання. З нашого ставлення та прикладу.

Уроки виховання

Вийшла баба, а в під’їзд

Шмигнув котик скоро.
Баба в крик:»Який садизм!
Най тобі, потвора!

От гидота, ще й яка,
Ще й в під’їзд щосили!..»
Раптом бідного кота
Палкою побили.

Бив зразковий сім’янин.
Мав дітей, аж трійко,
Тут і син поміг один,
Старшенький, Андрійко.

Баба весело й собі:
- Бийте цих уродів!
Сірі, білі і рябі,
Не дають проходів!

Час ішов, життя плило.
Все часи міняють.
І хлопчисько підросло,
Бабу доганяє…

Хап за руку:» Гаманець!»
Гидко розсміявся:
- Ну, старуха!» Камінець
Десь в руці узявся…

По горбу їй, як коняку -
Кров зацебеніла.
Баба впала з переляку
І заголосила:

- Боже, люди, що це є?
Хто ж вас научає?
Хто показує таке?
Бога в вас немає!

А Андрій їй: «Цить, стара!
Ти ж сама казала:
Бийте, діточки кота!
Щоб було їм мало!

Я слухняний, ввійшов в смак…
Ладно баба «квакать».
Вміли виховати так,
То чи варто плакать?!

25.10.1989 року ( Кривий Ріг. Інгулець)
Автор: Лариса Кобилянська -Строган

Мої долоні

На долоні свої дивлюся,
На канавки, зморшки, порізи.
Я щоками до них притулюся,
О, долоні мої! Ви — мов ризи!
Ви учили, гляділи, творили,
Ви писали, варили, пекли…
Чом долоні, ви не закрили?
Чом мене не вберегли?
Від болячок, страждань і горя,
Від душевних пекельних мук.
Мої руки! Звернули б ви гори,
Та от серце слабкіше рук.
І тому у долоні -сльози.
І в долоні -шматочок землі.
І тому -на косах -морози,
І забули мене солов’ї.
10.03.1996

* * *

Лелеці моєму хтось підбив крило.
Лелечі діти сиротами стали.
За що скалічили ви птицю без підстави?
Заплакало лелечине гніздо.
Сусідські діти птицю заганяли…
Я, як могла, зарадила біді.
І це кощунство і в моїй сім’ї,
Сльозою гіркою світанки омивало.

Плачуть маленькі білі грудочки.
Бодай той ворог позбувся руки,
Які скоти.
в моїй Козарі отаке робиться.

Моє свято

Посаджу під своєю я хатою
Барвінкові розкішні кущі.
Щоб було мені серцю згадати,
Щоб було в мене свято душі.
Посаджу я собі маргариток, і любисток,
й пахучої м’яти,
І калину -вогнене намисто.
Буде в вікна мені зазирати.
Посаджу і піон, і бузочок.
Черемхову духмяну гілинку.
Щоб воно все злилося в таночок,
Щоб пташки заливалися дзвінко.
Посаджу чебрецеву полянку,
А із вереску -грядку чималу,
Щоб повітря хмеліло до ранку,
Щоб оркестри пташині співали.
Посаджу собі ружу на згадку,
І конвалій чотирі рядочки,
Пара айстр зросте для порядку,
У моїм світанковім садочку.
Є ще півники, флокси, тюльпани,
Є чарівно хмельна валер’яна.
І живе моє свято роками,
І любов моя — НЕСКАЗАННА.
18.03.1996

калина коло хати моєї мами

Смішні гуморески

Гуморески короткі

Стара жаба у воді жабеня гойдала,
Все крутилась біля нього, щиро догоджала:
«Осьо мошка, черв’ячок, осьо жовта муха…»
Вередує той синок і жабу не слуха.
Утомилась жаба та, взяла і поплИла
Є такі на світі діти, що вгодить не сила.

Вірш гумореска

Купив заєць телефон,
Всім телефонує.
Кого знає і не дуже,
Хто його почує.
Медведеві подзвонив,
Лосю і лисиці,
Перед ким він завинив,
Хто йому приснився.
Став під дубом, розмовляє
І не помічає,
Що за спиною вовчище рота роззявляє.
Оглянувся і вперед! Щосили подався!
А під дубом телефон кинутий валявся.
То ж хай кожен балакунта й запам’ятає:
Оглядайся, як говориш, бо хто його знає.

Читаємо гуморески

Якось я пішов у ліс, вовка полювати,
Взяв рушницю, і собаку, і давай шукати.
Я не бачив » в живу» вовка, то таке буває,
Та говорять, що той вовк таке витворяє!
Ось прийшли до лісу ми, широко шагаєм,
Оглядаюсь, прислухаюсь, пес-оком моргає.
Раптом щось як затріщіть! Я -давай тікати.
А мій пес бігом за мною, та наздоганяти!
Гнались з ним наперейми, аж з дороги збились.
І на полі, за селом, лише зупинились.
Приплелися аж надвечір у свою хатину,
«Де той вовк?» -спитали вдома. «Вовк у лісі згинув!»

Віршовані гуморески

На горищі я знайшов
Погнутого горна,
І горище покидав
Щасливий і гордий.
Коли горном я горнив-
Собаки яньчали,
Гребли землі під собою,
Хвости підгинали.
Наш бичок ревів, мов лось
У дикому лузі,
Такі звуки долинали
В найближщій окрузі…
Сірий котик на черешні,
Кричить леопардом,
Ну, а я горню ще дужче
І думаю: Гарно!
Перестав сусід старий дрова рубати,
Взяв сокиру і іде до нашої хати.
Як побачив те я диво-
Мене зразу «волной змило».

Сучасна гумореска

Вовк сидів собі під дубом,
З розтельбошаним із чубом,
Хто із вовком зустрічався,
Дуже вовка той боявся.
І подумав вовк собі:
«Чого так боятись?
Ось піду мерщій додому-
Треба розчесатись!»
Сів під дубом і сидить,
Уже розчесався,
А хто бачив того вовка,
Ще й досі боявся.

Як я «змія» запускав

Купив «змія» я собі, буду запускати,
Випущу я змія в небо, буде він літати.
За мотузку я тримаю, тепер по порядку:
«Змій» летить, а я біжу на бабину грядку.
Затріщали огірки хрумко під ногами,
«Змій» летить, високо дуже попід небесами.
Топчу далі помідори, моркву та петрушку,
«Змія» високо у небі беру я «на мушку».
По капусті танцював… Небо озираю,
Бачу — «змій» кудись подівсь, вже його не має.
А тут бабця з батожком, поважно ступає,
Що це буде тут зі мною, я поки не знаю.
Та не будемо про те, про тії польоти,
Вже бабусенька стоїть буквально навпроти.
На коліна впав, стою, бабусю благаю:
«Може це каліцтво все ще повідростає?»
Це давно вже все було, можна забувати,
Та не хочеться чомусь «змія» запускати.

Автор: Соня Буре

Повчальна історія

Каску Гришка десь достав,
І меня він так сказав:
» Бери ти по камінцю
І кидай у каску цю!
Та сильніш, будь-ласка!
Це ж залізна каска!»
Приступили ми до справ.
Каску Гриша одягав.
Міцність ми перевіряєм —
Камінці в неї кидаєм.
Грудочками я кидав —
Гриша «воїном» стояв.
Навіть цегла не взяла —
Каска крепкою була.

А тут палка коло мене,
Спава досить ця натхненна,
Я ії беру до рук —
Зараз буде класний трюк!

Розмахнувся, що є сил,
Поміж брови зацідив.
Гриша впав, сльоза » пробила»,
Каска тут не захистила.
Голову потрібно мати,
Щоб не каску одягати,
А подумати бува,
Чи безпечна цяя гра?
Бо не в касці зовсім справа,
Що тепер у Гриши травма.
Перш, ніж щось перевіряти,
Думай: «А чи варто брати?»
Автор: Соня Буре

Як ми кинули палити

Ігорьок, ще той дружок, так товаришуєм,
Разом ми із ним у парі, в радості, й бідуєм.
Каже Ігор: «Хапони в тата сигарету,
Покажу тобі одного тайного секрета.»
Сигарету прихопив, навіть запальничку,
І пропажу не помітить тато невеличку.
Посідали під сінник, дружно підкурили,
Не помітили нещасні — сінник підпалили!
Загорівся той сінник, ще й добре палає,
Тіка Ігор ховатися, я -наздоганяю.
Заховалися за хлів, за великим плотом,
Думали, що хлів і пліт буде нам оплотом.
Бігає, кричить сусід, воду поливає,
Батько і мама, все село-всі допомагають.
Зовсім той сінник згорів, немає і сліду,
Повилазили і ми — хочеться ж обіду..
Коли тато мій іде з ремінцем тоненьким.
Боже святий! Бідні ми, ой, бідні-бідненькі!
Кажуть, нелюдом той є, хто дітей шмагає!
А у випадку із нами це допомагає!
Більш не тощо сигарет, навіть запальнички
Не беремо в руки ми, геть відбило звичку!

Автор: Соня Буре

Про граблі

Якось був я у селі.
Та й забувши про граблі,
Мимо хати я ступав
І на граблі наступав.
Поміж очі зацідило,
Мало пам’ять не відбило.
Дід косив свіжу траву,
я до того діда йду.
Каже дід :»Візьми граблі,
Десь лежать там на землі!»
Я граблі не замічав,
На граблі я знову став,
Знов між брови зацідило,
Є в граблів велика сила!
Склали сіно на городі,
Дещо зрозумів я , вроді..
А життя -то є наука, вміє научати,
Все роби, щоб на граблі двічі не ставати.
Мимо тину я іду, я іду до хати,
Не помітив ті граблі, знов став наступати…
Лоб побитий між бровами, відома картина,
Мовив дід із спересердя:» Бачили кретина?»
Їду в місто , в автобусі люди оглядаються,
Подумаєш, синяки! Хто не помиляється?

Автор: Соня Буре

Мої пригоди з биком

На лугу пасеться бик,
Пастись бик один привик.
Я гуляю на лугу
І кажу бикові «Му-у-у».
Бик напрягся, одірвався,
І за мною враз погнався!
Та куди той марафон?!
Я летів, немов грифон!
Наче в космосі ракета,
Зачепився за штахета,
До штахетника прилип,
Мов якийсь морський поліп.
Тримчу і ридаю,
Добре бик ганяє.
А мораль така:
Не чіпай бика!

Автор: Соня Буре

Про раки

Максим раків накупив велику валізу,
Тії раки ще живі, із валізи лізуть.
Запихав він раків тих голими руками
І один великий рак Максима поранив.
Учепився він за пальця, ще й добре узявся,
Біг від раків той Максим, а народ сміявся.

Автор: Соня Буре

Що буває, коли ловиш гав

Прилетіла якось в двір чорнющая галка,
Ходить галка по тинові, як тая нахалка.
Я ту галку виганяв до самої ночі!
Не помітив, тай в калюжу серед двору вскочив
Я б в болото те не впав
Аби не ловив так гав!

Автор: Соня Буре

Пасіка

Я до діда приїздив,
І на пасіку ходив.
«Будь уважним!» — каже дід,-
«Не роби ніяких бід!»
Тільки дід мій відвернувся,
Я над вуликом нагнувся.
Пальцем меду доставав
І…в полон до бджіл попав.
Бджоли дружно вилітали
І на голову сідали.
Мед мені на ніс прилип,
Тепер ніс, мов черевик.
Моя бідна голова,
Мов, козацька булава.
Стирчать лише очі-
Меду вже не хочу.

Автор: Соня Буре

Маємо надію , що сучасні гуморески сподобаються вам і ви повернетесь до нас і приведете своїх друзів. Адже  Соня Буре написала віршовані гуморески не 5 , а їх у неї ще вистачає . Зараз люди знову повертаються до літератури, і смішні гуморески на часі. Адже всяку біду, усіляки негаразди легше пережиьи, коли смієшся. Смієшся над собою, над труднощами, над негарздами , над злиднями і над ворогом. Бо сміх це дже потужна зброя, тому треба повертатись до неє і використовувати..

( псевдо Соня Буре для дитячих віршів)

за своє життя написала багато різних віршів. Але вірші про рідний край займають у її творчості головне місце. Бо краса рідного краю,краса рідної землі, краса рідної мови -це саме те, що бентежить душу кожної людини. І кожен поет написав хоча б одного вірша про красу рідного краю.Про те, що миле серцю і залишається у ньому назавжди. Читайте вірші про рідний край, нехай і у вас прокинеться любов до своєї землі, до своєї природи, яку ви пронесете через усе своє життя і яка буде вас завжди підтримувати у лиху годину.

Слова, немов крапельки води падають на спраглу душу у цих віршах. Їх не можливо просто прочитати та забути. До віршів про рідний край хочеться вертати знову і знову, наче повертаєшься назад, в дитинство. Коли небо було блакитнішим, коли квітки були яскравіші, коли посмішка матусі була самою коштовною із усього, що ти тоді мав.

Вірш про рідний край

Найкращії квіти в моєму селі,

Найкращі співають в селі солов’ї,

Найкращі летять на весні журавлі,

Найкраще немає у світі землі.

Найкраще повітря, найкраща вода,

Найкраще тут літо в природі бува,

Тут пісня найкраща і мова красива,

Тут Батьківщина моя незрадлива.

Лебеді білі, журавки тужливі,

Гарні дівчата, усі чорнобриві,

Краю поліський — чисте озерце,

Тут мої думи, тут моє серце.

Вірш про рідний край

У серці кожного живе

Далеке, рідне, з свого краю,

І я у серці рану маю,

Вона — то чисте і святе.

Є кращі села на землі,

Є ще міста , як з акварелі,

І є село — пташині трелі,

І вічно юні солов’ї.

Є кращі дива-чудеса,

Архитектурні, величаві,

І є село, його причали,

Його поліськая краса.

Є ріки, є моря, а в тім,

Мені до того діла мало,

Я вперше тут промовив: “Мамо”,

Назвав іменням дорогим.

У серці кожного живе,

Ота тополя біля хати,

Воно- то чисте і святе,

Його не в силах забувати.

У серці кожного живе.

Вірш про природу рідного краю

До Строган Олександра

Ти знаєш, любий, як я ліс люблю!

Я в тому лісі просто умираю.

Тоді, коли гриби збираю,

Я ліс той… п’ю!

Хмілію запахом раю,

Я на коліна опускаюсь,

Землі долонями торкаюсь:

Люблю, люблю, люблю…

Старі дерева і малі,

Шовкову оксамит-травицю,

Березу, дуба і ялицю,

І молоді іще кущі…

Грибів полон, саперну справу:

Шукати гриб. А як знайти?

Цариця в лісі я по праву,

Нап’юся чарів із трави…

Нап’юся чарів звіробою,

Валеріани, калгану,

І буду п’яна від любові,

І в тій любові я помру.

Грибна пора — моє коханя

До лісових принад життя,

Моє побачення останнє,

То гриб, побаченний здаля.

Букет кокетливих опеньок,

Дві сироїжки, решетняк,

Листків дубових пару жменьок,

Я умираю, Боже.. так..

Моє прощання в позолоті,

А ліс іконою стає,

Маленька я стою навпроти,

А він, Маестро, виграє!

13.08.1996

 Конвалія

Конвалія в нашому лісі зроста.

Пахуча і біла. Вдихаю…

І стане приємно, згадаю…

А істина зовсім проста:

До дому, до рідного краю,

Гукає та квіточка мила,

Зелені листочки зломила,

У серці моєму ридає….

Конвалія серце лікує,

В аптеці, по краплі на воду.

Не п’ю я тих крапель із роду,

Мені лиш додому бракує.

Роззутись і босому… Боже!

По зелені м’яко ступати.

Які ж ото краплі зрівняти?

Додому! Я хочу додому!

Конвалія — квітка лікує,

Та довго вона не вікує…

4.11.1983

Моя мама -Лариса Кобилянська-Строган ( село Велика Козара)

Мамо, пташко моя сизокрила,
І з Днем Матері, люба, вітаю,
Ніжність в серці тримати не сила,
Так тебе, моя ненька, кохаю.

Хочу щастя тобі побажати,
Щоб лишалась завжди молодою,
Та важливіше, мабуть сказати:
Я завжди буду поруч с тобою.

Пам’ятай, що в житті би не сталось,
Лиш поклич, прилечу, немов птах
Зроблю все, щоби ти посміхалась,
І щоб радість плекалась в очах.

Лана Світлана Александрова

Соня Буре (Кобиляньска — Строган Лариса Миколаївна)написала цього вірша 9 листопада 1983 року. Тоді ще в Україні не відзначався День Матері та і писала вона вірш не для цього дня. Але саме цей вірш до дня матері на українській мові буде дуже вчасним і доречним. Бо такі слова, які є у цьому віршеві, вони передають самі чисті, самі гарні та самі глибокі почуття . Прочитайте цей вірш до дня матері на українській мові не тільки мамі, але й у школі чи колледжі, хай кожен замислиться над цими словами. І можливо саме твір Соні Буре, саме цей вірш до дня матері  наштовхне нас на те, що матерів треба цінити, поки вони в нас є. Адже поки жива мама, ми ще залишаємось дітьми…

День Матері в Україні відзначається у другу неділю травня.

Негарних мам не буває!

Не вірте, мам негарних не буває!
Хоча природа вписує своє,
Хоча життя красиве роздає
Не всім, о ні! І навіть обминає..
Ось згорбилась собі стара,
Підперлась палкою кривою,
Була красива молодою,
Ви скажете: «Колись була..»
А ось старенька, аж тремтить
Від холоду, чи від утоми,
Була красива і свідома..
Що може довгий вік зробить…
Не вірте, мам не гарних не буває!
Коли годує мама немовля,
Коли воно те слово промовля,
Що маму «Мамою» возвеличає…
Не вірте, мам не гарних, не буває!

Автор: Соня Буре ( Кобилянська -Строган Лариса Миколаївна, Житомирська обл.)

Привітання з Днем Матері

Сьогодні у моєї мами свято,
День Матері. Цілую мозолі.
І хочеться сказати слів багато,
Що мами кращої немає на землі.

Я обійму та пригорнусь до мами,
І зморшки поцілую на чолі,
За колискову, що безсоними ночами
В дитинстві дарувала ти мені.

Життя, мов  річка, протікає швидко,
Твій образ в серці зберігаю  я,
Моя матуся,  сивая лебідка,
Вклоняюсь низько за дарунок твій — життя.

Привітання з Днем Матері

Мамо, привітання мої щирі

Ти від мене з посмішкой прийми,

Я бажаю жити довго, в мирі,

Щоб не знати у житті війни.

Щоб ніколи, люба, не хворіла,

Лихо хай повз тебе пронесе…

Щоб з роками тільки молоділа,

Дякую матусенько за все

Мамі

Мамо! Виший мені плаття… червоними маками,
І волошки хай рясніють серед колосків,
Рукава прикрась до низу сакральними знаками,
Що заплутають дорогу серед пелюстків.

Мамо! Виший мені хустку… яскравими квітами,
Щоб листочки золотисті по кутках лягли,
І на сонці вигравали, наче самоцвітами,
І мене твоїм коханням завжди берегли.

Мамо, виший мені … долю… вдачею щасливою,
Щоб життя всміхалось щиро таланом мені,
Повертатимусь до тебе лелекою білою,
Як летять додому з півдня птахи по весні.

Автор: Лана Світлана Александрова — тобто я.

Цей випадок запав поетесі у саму глибичінь її тонкої та ранимої душі, і вилився у болючі рядки вірша. Бо рідна мова, то наче мати. Вона одна і сама близька та інтимна. Людина може володіти багатьма мовами, але «мама» вона говорить рідною мовою.

Рідна мова

Мені прийшлося слухати таке,
Коли за мову рідну дорікали,
І діалектом звичним попрікали:
- По-своєму говорить, то яке?
І всякі там припущення давали.
На сміх розмову ставили таку,
Її одвічну, рідну та святу
В моїх очах безсовістно топтали.
Хіба то прикрість — мова не така?
Он Лев Толстой їх знав майже п’ятнанадцять,
Але прийшлось додому повертатись,
Звучала мова рідна та проста.
Ви не праві, не в мові є людина,
В своїх ділах, в поступках, в почуттях,
В своїх діяніях, у щирості звитяг,
Є правди сила, подвигу вершина.
Я чую мови, фрази, діалекти,
Їх перелив, як музика весни,
Одної Батьківщини ми сини,
За неї ми повинні , друже, вмерти.
А мова в кожного, як мати научила,
Коли співала пісню на весні,
Ви не праві, повірте, справді ні,
Чому ж вам мова наша так не мила?
Вона, звичайно, трохи не така,
Чистиша, суржику звучить замало,
На мові цій, повір, нема клейма,
Вона відтінок трохи видавала.
Але коли говорим про чуже,
Не маєм права те чуже марати,
Бо мова в кожного, як рідна мати..
Зобидиш раптом — в серці запече!
4.11.1983

Соня Буре. 1993 рік.

Кобылянская -Строган Лариса Николаевна,

 которая печатала свои произведения под псевдонимом СОНЯ БУРЭ , написала много стихотворений на родном, украинском языке, который отличается мягкостью, певучестью и душевностью. И слушая эти красивые стихи на украинском языке нельзя оставаться спокойным и безучастным. В них заложена житейская мудрость, материнская боль, и дочерняя любовь к своей земле, к своей Родине и к своему народу. Стихи, пронзительные и настолько точно передающие смятение и горечь автора, настолько болючие, что они остаются актуальными и по сегодняшний день. Читайте красивые стихи на украинском языке Сони Бурэ, вдумывайтесь, сопереживайте и пусть то многое, что передано в стихах, найдет отклик и в Вашем сердце.

Діти

«Боже, людоньки, які гості в хату!»-

Бігає, мечеться сива мати, -

- Діточки, проходьте, сідайте!

На вас надивитись дайте,

Синочки, дочечки, онуки! -

Плачуть старі очі, тремтять старі руки.

Бігає, пригощає, клопочеться,

Якнайкраще матері хочеться.

- Діточки, любі, покуштуйте меду!

- Не турбуйтесь мамо. Не треба!

- Ми ненадовго — післязавтра з хати.

В дорогу знову… — осіла мати.

“ Як же так скоро і чого мало?

- На море їдемо, мамо..”

Затрусилися руки, сльоза затьмарила:

- А я виглядала вас, ночами марила.

Вийшла з хати, в городі схилилася,

Гірка сльоза на землю скотилася,

На зелену цибулю, перші огірочки,

Отакі тепер сини, отакі тепер і дочки.

Вечерю зібрала, корову здоїла,

Сама не пила, сама не їла,

Перехрестилася в куток хати,

Гості наморені пішли спати,

Сини та невістки, малії онуки,

Сіла стара мати, та склала руки.

Котик хвостом коло неї треться:

“Мур-мур мамо, мине -минеться,

“Мур-мур мамо”, сама з собою,

Та ще хатина завжди з тобою,

З гачками від колисок, кілочками,

З пам’яттю, з синами і дочками,

З буйними мальвами під вікном,

З, вишитим долею, рушником.

Сплять хати, село потонуло.

- Надіє, нащо мене обманула?

Я ж чекала, я ж виглядала!

Та що я з цього, надіє, мала?

Заспівала тихо, про широке поле,

Про роки далекі, “доле, моя доле”,

Пісня полетіла у світи далекі,

Туди, де літають восени лелеки,

З вітром разгубилась, та й кудись пропала,

А мати співала, гірко так співала..

13.07.1981

Летіли лебеді

Через усе моє життя
Летіли лебеді далекі…
Я придивлюсь, я оглянусь,
А то — лелеки…
Через усе моє життя
Летіли лебеді без пари.
Я придивлюсь, я оглянусь,
А то думок » отари».
Через усе моє життя
Летіли лебеді крилаті,
Я придивлюсь, я оглянусь,
Аж одцвіло моє латаття…
Через усе моє життя
Летіли лебеді, чекала…
І… їхній пух і вічна чистота
Мені в волосся потайки упали.
Летіли лебеді без пари,
Дивлюсь і плачу. Білі хмари…

Старий журавель

Старий, старий журавель
Водичку черпає,
І прохожих, і своїх,
Усіх напуває.
Похилився журавель -
Роки покосили,
Нема теперь криниченьки,
Де всі люди пили.

До людей

Порубали деревця: сосну та ялицю,
В куток дерево поставлять — будуть веселиться,
Плачуть зрубані пеньки гіркою сльозою.
Люди черстві та жорстокі, що роблять з тобою!
Чи нема що прекрашать?
Є з чим святкувати,
Перестаньте ліс рубать,
Ліс треба саджати.

Весна 

Ступає тихо по землі
Весна з розкішним косами,
Босоніж, теплими ногами
І ніжки дріботять малі.
Неначе крила руки ті,
Махають птицями у небі,
Квітують котиками верби,
І дні приходять золоті.
І пахне зорана рілля,
Струмок пробудженний хлюпоче,
І мати-й-мачуха захоче
Набрати сили для зілля.
Шпаки танцюють хороводи,
І піднімають ріки води,
І проліски весну вітають-
У лісі біло розцвітають.

Стихи про жизнь короткие

Мы все себе кажемся больше,

И благородней, чем есть,

И жить собираемся дольше,

А гордость нам просто за честь.

Мы в школе учили склоненья,

Чтоб вскоре от детства вдали,

От горя , тоски и волненья,

Склоняться до самой земли.

* * *

Не стреляйте в белых лебедей,

Не стреляйте в серых журавлей.

Не мешайте людям жить любовью,

Души птиц однажды брызнут кровью

В Ваше искаженное лицо,

Чтобы было видно подлецов.

* * *

Так тихо в доме ходики стучат,

Считают дни, минуты и мгновения.

Часы, как память, для внучат,

Часы, как память поколения.

И первый шаг, и миг второй,

Как слово «мама» прозвучало,

И как грустим в тиши порой

У дома, где всему начало.

Стихи о осени

«Осенняя» поэзия всегда поражает своей красотой, мудростью и легкостью. Очень многие поэты любят осень, и именно в эту пору Муза озаряет их вдохновением и великолепием строчки. И красивые стихи об осени достойны того, чтобы мир их прочел и насладился их великолепием, зарядился из энергетикой и получил эстетическое удовольствие.

Стих для детей про осень.

Стихоплет

От осени ежик бежал,

Укрылся душистой листвою,

Он осени тихо сказал:

«А я не дружу с тобою!

Хоть ты и красива сама,

И яблоки запахом манят,

Но скоро, но скоро — зима,

Но скоро зима настанет!

И шубка моя -не то,

И лапки босы — я мерзну,

Мне нужно да,да, пальто!

Поверь, это я — серьезно!

А что, мне твоя пора!

Грибов насушил в коморке!»

От осени он бежал

В свое подземелье, в норку.

Он листики наколол,

Пальтишко себе состряпал,

Но ежик был без штанов,

Но ежик был без шляпы!

И ноги босы, ну что ж…

Бежал в свою норку еж..

31.10.1983

Красивый стих про осень

Стихоплет

Листья кружатся, кружатся

Падают тихо, устало,

Осень волшебное кружево

Краски в пути растеряла..

Неаккуратно качнула

Вёдра полны синевою…

В небо чуть-чуть окунула

Воздух, и в миг над землею

Птицы в ключи, затрубили…

Свежесть тумана, прохлада…

Листья опять закружили,

Снова пора листопада.

Не от того ли на сердце

Как-то тревожно — тревожно?

Слышу снега по соседству…

Осень, ну разве так можно?

Знаю, что солнце с тобою

Кружится в танце прощальном,

Жаркой своею рукою

К сердцу притронется тайно…

31.10.1983

Золотая осень

Стихоплет

В нашем парке осень отдыхает,

Улеглась на травку у пруда,

Кто позвал её, скажи, сюда?

Краски осень щедро рассыпает,

На кусты рассеяла такие,

Что названье сразу ль подберешь!

В кустиках смешно чихает ёж,

Наколол листочки золотые…

В нашем парке осень отдыхает,

Кисть вмокнула в золото и вдруг!

Всё багрянцем зацвело вокруг!

Как она природу одевает!

В разноцветие, в величие, ну что ты?!

Разве спросишь, где училась так?

Вон, как разостлала на кустах

Ткани шёлка, ткани позолоты.

Парчь такую, что глаза зажмурю,

В золотой наряд земля одета,

Что-то есть у осени от лета,

Только что? Никак не разберу я!

В нашем парке осень отдыхает,

Скатертью накрылась, желтизною,

Как красиво — этого не скрою!

Но красиво долго не бывает…

31.10.1983

Я приехала к маме, а у неё книг!  Меряно-не меряно. И часть отложена отдельной кучкой.

- Что это? — спрашиваю у мамы.

- Да! — махнула мама в сторону рукой. -Это на распалку. Печь надо же растапливать чем-то. а кому эти книги сейчас нужны? А особенно в нашем селе.

Я присела на корточки и стала перебирать старые потертые книги.Они не были в пыли или потрёпаны — мама всегда следила, чтобы у неё всё было в порядке.

Мой взгляд упал на исписанный маминым почерком листок. Это был стих. Написанный в 1999 году. Я прочла и поняла, что стихи выбрасывать нельзя. Ведь кто-то же ей их диктовал. Может поэтический Ангел, а может сама Вселенная звучала в голове у моей мамы и она писала, писала. И если я имею возможность показать это людям, значит надо это сделать.

Я тихонько сложила два исписанных красивым каллиграфическим почерком листа, там оказалось аж четыре стихотворения и спрятала их в карман.И сегодня я дарю их вам, дорогие читатели. Пусть они живут. Они заслужили это.

* * *

Ничего уже больше не будет:

Ни апрелей, ни встреч при луне,

Соловьи меня больше не будят,

Вёсны буйные  — в стороне…

Ничего уже больше не будет:

Ни прощаний твоих, ни встреч.

Память чёрточки позабудет,

Не коснётся рука моих плеч.

Ничего уже больше не будет:

Ни обид, ни жестоких потерь.

Если дерево рубят, то рубят,

Даже если прекрасная ель.

Ничего уже больше не будет:

Речка вспять не вернётся, увы.

Не надышишься рваною грудью,

Не заслонишься от беды.

Но осыпет сирень на косы

Поржавевшие все цветы.

Ляжет рожь золотым покосом,

Не сломаешь крыло мечты…

Будут внуки мои влюбляться,

Слушать ливневые дожди.

Будут правнуки нарождаться,

Будут новые рубежи.

Зацветёт под окном рябина,

Заплетёт две косы виноград.

И не спрашивай, в чём причина,

Сам и сам ты во всём виноват.

5.02.1999. с. Великая Козара

* * *

А птицы держат путь домой.

Спешат к заплаканым апрелям,

О, как заждались мы с тобой

В зиме заснеженной седея…

А птицы держат путь домой,

Расправив крылья для полёта,

О, как заждались мы с тобой

Весеннего водоворота.

А птицы держат путь домой.

С далёкой Африки и с Юга.

О, как заждались мы с тобой

Весны, когда кружилась вьюга.

А птицы держат путь домой

В наш старый сад, в свои селенья.

Мне кажется уже порой,

Я слышу соловьино пенье…

Когда морозы аж трещат,

И, реки льдом седым покрыты,

Глаза закрою и..свистят

Мне соловьи в душе открытой.

А птицы держат путь домой,

Мне снятся птичьи перелёты,

И дом мой с крышею седой,

Предчувствует как -будто что-то…

А птицы держат путь домой.

За солнцем крики посылая.

И ветер «Баловник шальной»

Мне эти крики навевает…

А птицы держат путь домой.

И пусть февраль мне шаль на плечи.

И птичий путь так непростой,

Но мы дождёмся этой встречи!

6.02.1999. С. Великая Козара

* * *

О, как ложатся строчки на листок,
Подобие хрустальной розы,
Я, прожила ещё годок,
Ещё — одна зима , ещё — одни морозы…
А эти строчки — птицы в вышине,
Они устало крыльям махали,
Они во мне, как в солнечной стране,
Свои надежды сердцу доверяли!
Строка с строкой — волшебная молва,
Звучание возвышенной свирели,
Как дороги обычные слова,
Они зимой питали и согрели.
Ну, а теперь я соберу слова
В большой букет, я их поставлю в вазу.
Чтоб ты смотрел и ты не забывал,
Что сказанному ты обязан.
Пройдут года, состарятся слова.
И наша речь теперь не тороплива.
Возьми букет, которы собирал,
И говорил слова, чтоб я была счастлива.
9.02.1999.

* * *

Холодом режет мороз озорной,
Ветры шалят, а зима озверела,
Что же нам делать, мой друг дорогой?
Всё в этом мире не бело.
Всё в этом мире «сует-суета»,
Вечные недомолвки.
Холод и голод да плюс «слепота»,
Всё «переделки», всё «пустотолки»…
Хлеба нет в волю, денег — совсем,
Взгляды косые, и думы «в полоску».
Что мы имели? Имеем теперь
Яму «стандартную», «крестик да доску»…
Холодом лижет злая зима,
Голод глаза выжирает,
Хаты, хатёнки, домища, дома…
Доброе всё умирает…
Что же случилось? В чём тут секрет?
В чём же нужда донимает?
Думаю, друг мой, что это — ответ.
Век наш, увы, «догорает»…
Холодом режет мороз озорной,
Мир стал почти не живой…
8.02.1999