Насправді, Зарянка не дуже полюбляла свою роботу. Вона хотіла бути скаковим конем. Таким, що ото на парадах, у красивій білій попоні,що виступає і на скачках бігає наперегонки. А їй за це медалі всякі і цілий сніп солодкого та запашного вівса давали би!

А Шарику теж не дуже подобалося сидіти на цепку і гавкати на всіх, хто проходить мимо. Він теж хотів би вміти скоро бігати, і щоб його брали на охоту, і потім ним пишалися, що він молодець, когось там кудись загнав. І всякі медалі також..але в нього були коротенькі ніжки і зовсім ніякої породи.

Якось, сидячи в гостях у Зорянки, у хліві, Шарик раптом засяяв і вигукнув:»Евріка!». Ну це так завжди кричать вчені, коли їм на думку приходить якась гарна ідея про винахід. Він таке бачив по телевізору, який видно з віконечка будинку, у дворі якого Шарик служить в охороні. А попросту сидить в будці і на всіх гавкає. — Зорянко, ти бачила, як швидко бігає паровоз?! А в нього кладуть вугілля! Отже, якщо ми з тобою почнемо їсти вугілля, ми також станемо швидко бігати! Нас помітять і життя наше зміниться на нашу мрію!

І обговоривши більш детальніше цю ідею, вони вирішили спробувати і пішли до купи вугілля, яка лежала якраз навпроти одного з дворів. Її нещодавно привезли і висипали прямо під ворітьми. Отже, можна сміливо підійти і скуштувати кілька шматочків. І тільки -но кожен з ним взяв по шматочку вугілля, як вискочила хазяйка двору, панні Маруся, та як закричить на них: -Ах, ви ж пройдисвіти! Хіба можна красти у людей вугілля? Вона вхопила каменюку і з сило жбурнула в них.А потім схопивши палюгу, погналася за переляканою Зорянкою та Шариком. Так швидко ці двоє ще ніколи в житті не бігали!Вулицями міста неслась переляка коняка, а за нею наввипередки , що є сили, малий рудий песик, і за ними зі сврками та палюгою тітонька, яка теж не відставала.

А в цю саму мить у віконечко виглянув мер їхнього містечка, пан Садовенко, і здивувався: — Ого, яка швидкість! Я впевнений, що ця конячка на перегонах посіла би перше місце! — А це песик! -продовжував пан Садовенко, цей швидкісний песик , несеться, немов гонча собака! Та за таке потрібно медалі давати! І до великої радості Зорянки та Шарика, пан мер видав кожному по медалі і оголосив їх найшвидчими конячкою та песиком цього року. З тих пір Зорянка і Шарик знали, що якщо про щось дуже мріяти і починати цю мрію проводити в життя, обов’язково станеться Диво. А ось пані Марусю вони стали обходити стороною, бо другого такого марафону боялись не витримати. Зате пані Маруся пішла вчитись на коуча, щоб допомагати іншим досягати своїх цілей. і бажао, без палюги. Ось така казочка, та в ній є зашифрована мудрість. Хто уважно слухав, той зрозуміє. А якщо не вийшо з першого разу, то спитайте у мами, і вона вам підкаже.

Хоча, треба ж не так розказувати. Але я по-іншому не вмію.

Іноді мені здається, що я з іншого світу. Але чомусь мені треба бути тут. Насправді я — зірка! Така маленька зірка -дитина, що скотилася долу, аби перетворившись на жінку, трохи побути серед людей. Тому я, буває, втомлююся від них. Особливо від тих, хто ніколи не виходить вночі на вулиці, щоб просто подивитись на зоряне небо. Хто ніколи не вдивляється в обличчя інших, щоб побачити їх риси чи посмішку в очах. Від тих, хто не застигає перед архітектурною чудернацьою «ляпаниною» у захваті або не гуляє під дощем. Але живучи у великому місті, ця насолода дійсно трохи не завжди доступна.

Та одного разу…

Всесвіт мабуть почув мене, і вирішив зробити подарунок. Він створив такі умови, щоб люди трохи менше стали вештатися по магазинах та вулицях, а більше бути вдома. Щоб нарешті роздивилися очі колись коханої людини, та почули сміх або побачили сльози власних дітей. Щоб був час подумати і переоцінити власне життя та дати можливість іншим насолодитись світом. Кому іншим? А тим, хто теж живе на планеті і про кого вони останім часом забували.

Звірям, птахам, природі.
Вони мабуть теж просили у Всесвіту відпочинку. Але як же він міг стримати людей? Ха, це ж Всесвіт! Ви що, сумніваєтеся в його могутності?

                                    Люди підкорюються тільки силі або страху!

Тому у світі з’явився небезпечний вірус і вся планета «сіла » на Карантин.
Дехто, з людей, звісно не дуже серйозно відносився до небезпеки, та проти тих, хто сильніший не попреш. А дехто дійсно злякався.
А ті, хто знають таємниці, хто розмовляє з світом серцем, вони мали змогу поблукати безлюдними вулицями. Дельфіни плескались коло берега моря, річки очіщувалися та наповнювалися рибками. Птахи повертались туди, куди багато років не могли повернутись.
А зірки…
Зірки ночами скочувалися з неба і падаючі на Землю, народжували нові Душі, щоб розбрестися серед людей. Бо у них теж є сенс життя. Навчити людей жити.
Тому Карантин — це просто вимушена дія Всесвіту, щоб, можливо, якась Душа змогла прийти у цей світ.У кожного своя міссія.
І у Карантину теж.
Піду, погуляю ще нічними вулицями, порозмовляю з сестрами-зірками. Бо скоро знімуть Карантин і довго ще не вийде з ними поперешіптуватись..

Так ось, в одному сучасному містечку, що розташувалося на краю міста-гіганта і влада все не могла второпати, так це окреме містечко чи все -таки частина великого промислового гіганту,  жила собі була, я.

1987 рік, 8 клас.

Це дуже важливий факт! Для мене! І для моїх рідних.. Проте я не завжди придавала цьому такого значення, бо я насправді була зайнята іншими справами. А справ у мене було багато. Особливо перед екзаменами. Особливо, коли ти нічого не знаєш. Тому в травні, наприкінці, наприклад, 6-го классу, коли починалася підготовка до екзаменів, я сідала кожного ранку за стіл і писала відповіді на всі білети у великий і товстий зошит.А потім, коли на вулиці світило смачне сонечко, і тополі шепотіли листочками про пляж та ставок, я сідала на лоджії на коврика, ставила коло себе чай та булочки, і починала вперто вчити ті білети.

А далі село: хати біленькі, коло хатів квіточки, дітки граються по дворах. Чепурненькі та замазуристі-усілякі. Коли це чує, кличуть на обід їх . З усіх  хат.

Думає Господь»І я піду, подивлюсь, що там люде їдять? Що п’ють? Які розмови ведуть? А чи дякують мені за те все добро, що я про них дбаю?»

Зайшов у першу -ліпшу хатину. Привітався і каже до Господині:

- Господине чорноброва, хай твої дітки будуть здорові, чоловік сильним та дужим, а ти хазяйновитою та плодючою. Дайте мені щось покушати, бо йду з далекої дороги, вже пухнуть ноги , а й риски в роті  не мав.

А посеред хати, стоїть стіл дубовий. За ним чоловік чорнобровий, у білій свитці вишитій, ложкою борща наминає. А по обидві сторони чепурненькі дітлахи — теж тарабанять ложками. Страв усіляких дость є. А з банячка щось смачне парує.

Господиня глянула, що жебрак якийсь геть бідний та обірваний, і каже до нього:

- Я тебе до столу не запрошу, бо мої білі скатертини та рушники замурзаєш. І їсти в нас багато чого немає, он під столом краєць сухого хліба лежить, котик грається. То бери його і йди собі з Богом. В самих голодно!

Подивився Господь на неї так суворо, похитав головою, та і вийшов з хати. І дуже швидко пішов геть, у поле, стежкою, що розділяла поле навпіл. А кіт , що під столом сидів, та й впізнав Бога, і хутчіш на вулицю. А там пес:

- Що трапилось, котику Муркотику?

- Ой, біда, Сірко, біда! Тож сам Бог приходив! Просив хліба. То Марічка його навіть до столу не запросила і запропонувала отой суухий кусень , що під столом валявся і його ногами діти футболили. А Господь на те розгнівався і що тепер буде невідомо! Треба його наздогнати і спитатися.

І побігли за Господом чимдуш кіт з собакою. Наздогнали Бога, а той брови насупив, хмари на небі зігнав докупи, ось -ось град впірить! Вітер зірвався, віє, колосся ломить, закручує у полі. Біда буде!

- Боже, святий Отче, що ти надумав?

Обернувся Бог на село і каже:

- Не буде родити хліб на землі 7 років! А потім я прийду знову і подивлюсь. Якщо не зробили висновки люди, то інша кара Божа їх настигне.

А кіт з собакою злякалися і давай просити Бога:

- Боженько, любий! А ми як? Нас же люди кормлять! Ми ж коло них живемо? Що ж ми їсти будемо?

Подивився на них Бог, задумався А потім зрік таке:

- Не буде більше колос повний, аж до землі! Але для вас я полишу зверху таку кість зерен. Щоб люди вам хліб робили і давали, і коло вас можуть також кормити дітей та старих людей.

І на тому пішов.

З тих пір  колос так і полишився неповним, бо люди не зробили висновків. Але були і добрі люди, які гляділи і котів, і собак. І саме заради них Бог полишив зверху кілька зернят на колосі.

Тому старі люди, якіх вже давно немає на Землі, завжди годували і собак, і котів. У кожному дворі їх було кілька. і завжди казали : «Коти і собаки у Бога людям хліб випросили»

А Бог так і приходить на землю, перевіряє. Перевтілюється у безхатнього котика чи собачку і йде до людей..

Дехто оптимістично стверджує, ща насправді все можна наздогнати та встигнути.

Та чи це так? Чи можливо двічі зайти в одну воду?Адже у прислів’ї казалось про воду, а не про річку. Річка може лишатися тією ж, а ось вода..вона змінюється щохвилини

Так і ми люди, не можемо залишатись такими, як були вчора, сьогодні.Втрачений час , як і шанс, у кожного свій.. А ось відчуття..Однакові…

Втрачений шанс у смутні часи

Двадцять років тому я покинула писати вірші, вважаючи це пустощами й непрактичним заняттям. «Так, дурниці!» — думала я, отримуючи приз і диплом за третє місце в літературному конкурсі «Гранослов». І якби ж я тоді знала, що Ірена Карпа й Сергій Жадан також були учасниками й переможцями цього конкурсу. Трохи пізніше, звісно, але… були. І де тепер вони, а де я? Втрачені можливості — ось та плата, яку я сьогодні сплачую за свою легковажність і неправильну розстановку пріоритетів. Припорошений пилом, зім’ятий диплом, тепер уже міжнародної премії «Гранослов», лежить десь на антресолях шафи. Подарункові склянки всі давно побиті, а можливості зникли, мов легкий аромат дорогих парфумів Незнайомця, що проминув. Незнайомця на ім’я «Сер Можливість». Він зупинявся, бажаючи познайомитися зі мною ближче, але я була надто заклопотана виживанням, служінням родині та власною самовпевненістю. Родина не витримала випробування «нудьгою», виживання стало болем в серці, а самовпевненість час від часу хапає мене липкими пальцями за горло, стискає тендітну шию і з єхидною посмішкою заглядає в очі, коли я слухаю на YouTube виступи Жадана. Звісно, я — не він, але ми були в однакових умовах. І я програла.

Не втрачай можливостей! Не марнуй часу!

Зараз уже немає змоги брати участь у таких конкурсах — і не тому, що я погано пишу вірші. Просто вікові обмеження, встановлені для просування молодих літераторів, ніби натякають: мій час минув, а мої шанси поїхали в жорсткому плацкартному вагоні далекого потяга.

То чи варто сумувати за втраченим часом? Варто! Може, не сумувати, але мовчати точно не можна.

Треба говорити про це їншим, треба штовхати їх,підганяти, не дозволяти самовпевненості зачаровувати й маніпулювати ними. Треба наводити приклади й трясти за плечі. Треба кричати йому: «Не втрачай час! Не прогав шанс!» Бо колись мене ніхто не струснув, і я потонула в метушні буття, розтрачаючи сили, таланти, емоції та нездійсненні мрії. Хай би краще я спробувала сто разів, і не досягши — змогла б сказати: «Я принаймні намагалася». А зараз, усвідомлюючи, скільки разів повз мене проходив «сер Можливість» і скільки разів я відверталася, надаючи перевагу «серу Необхідність», я відчуваю власну нереалізованість і допомагаю заробляти психологам, ставши їхньою клієнткою.

Ні, я не скаржуся. Просто ділюсь усвідомленням своєї глупоти чи самовпевненості, аби інші, прочитавши це, не пішли тією ж дорогою, і пам’ятали тільки одне: у кожного з нас катастрофічно мало часу й обмежена кількість можливостей.

А ти? Ти скористався усіма своїми шансами? Розкажи про свої втрачені можливості, поділися з світом — можливо, саме твоя історія врятує когось від втрати свого життя.

Я хочу говорити навіть не до людей, а до їх сердець.Ось тому я люблю в людях… очі. Я звертаю увагу не на руки чи ніс, не на обличчя чи статуру. Я дивлюсь у вічі. Там я намагаюсь розгледіти серце. Яке воно? Велике і добре, оповите світлом та б’ється з веселим ритмом, чи навпаки, зів’яле, хворе, оповите сумом та неспокоєм? Бо коли людина говорить, то говорить її розум, а поглядом говорить серце. Там, у погляді можна прочитати багато. Звісно, якщо вчитись і хотіти цього. В погляді стомлених очей читаєш сум та біль втрат. Втрати кохання та віру в людей, втрати себе та відчуття щастя. Біль, який притупляється і потім виливається у жовчність та вікову невдоволенність. Або ж навпаки, там, в очах, плекається радість або гордовито споглядає на тебе самовпевненність та зверхність, і серце там таке, наче на п’єдесталі. Недосяжне до людських почутів та емпатії.

Серця.. Вони мають свій колір. Ні, не той, фізіологчний. А ментальний мабуть — в цьому хай розбираються езотерики. Але серця можуть бути темно-зелені від заздрощів, або випромінювати сонячне сяйво, від доброти та вдячності світові… Воно може бути синім, це така собі самовпевненність і багато там віддачі чекати не варт або блакитним, а це значіть воно сповнене ніжності. А ще воно може світитись різними кольорами — в залежносіт від того, що зараз відчуває людина. Бачили , як у закоханих світяться очі? Зсередини.. То серця їх так яскраво відсвічують, що ми це бачимо і посміхаючись, зичимо їм щастя. Тому що самі пам’ятаємо, як то воно-світитись від щастя.

Я не знаю, як зробити, щоб очі світились навіть тоді, коли ти не закоханий або в тебе нерозділене кохання. Але в будь -якому випадку хай твоє серце наповнюється світлом і завжди буде відкрите добру та сонцю. Бо коли я дивлюсь тобі в вічі- то Всесвіт через мене тебе питає : » Як там поживає твоє серце?»

Мабуть, якби люди навчилися слухати свої серця, у нас не було би на землі стільки горя. Хоча.. Серця ж різні бувають.. навіть чорні. А ще, вони мають свій аромат. Гарні пахнуть ванилькою або апельсином, бергамотом або морем. А погані… вони смердять… Ви коли -небудь бачили людину, яка вам ще нічого не встигла поганого зробити, а ви дивитесь їй у вічі і вона викликає у вас відразу? Я бачила таких людей. Вони навчилися добре маскувати свої гнилуваті серця, заглушуючи їх сморід зовнішнім лоском. Навіть дивишся, людина гарно прибрана, доглянута. а заглядуєш в очі..а там — порожньо… або хижо… і там морозець по шкірі «Бр-р-р»..і відводиш очі , бо боїшься хапанути цього вірусу. А люди, які не вміють бачити серця і душі, вони дивляться не в очі, або просто нічого не бачать. От дивляться і не бачать. Як заморочені. Хоча.. Чому як? Можливо так і є? Заморока -це до речі щось із дрєвньої магії, навести мороку. Але це знову таки, не до мене, а до магів чи чародіїв.

Я люблю людей з чистим та відкритим поглядом, які не намагаються приховати гниль душі чи її недолугість, недосконалість. Коли в людині немає нічого негарного там, у серці. Але є ще люди, які і не добрі, і не погані. Вони не діляться своїм, але й не беруть чужого. Люди із скляними серцями. Вони можуть бути навіть веселунами та дотепниками, але…все поверхнево. Не зачіпаючи серця. А воно собі на самоті там б’ється, щось виконує фізіологічно і іноді лише сумує, що нікому немає до нього діла.

Я хочу говорити до сердець. І чим більше сердець мені відповідатимуть, відкликатимуться на мої речі, тим більше людей буде ділитись, згуртовуватись у Всесвіті, відкриватись одне одному і ми , люди, багато хто з нас, знайде не тільки свій сенс , але й відкриє для себе щастя..жити..

Банальна історія

-Ти як? — вона дивилась їй у вічі і наче намагалась просканувати поглядом.

- Так собі, по -різному. Знаєш, він сказав: «а ти таки пішла до кінця!» і мене наче вдарили. Зараз якось так аж нудотно стало. — відповіла Мара і затягнулась цигаркою, повільно випускаючи дим і огортаючи ним себе, наче туманом.

Дві жінки сиділи на кухні і вели розмову про своє, одвічне. Він і вона, кохання, біль, непорозуміння і втома. Старша, чорнява брюнетка, пила чай і кривилась від тютюнового диму — нещодавно кинула палити. Молодша, русява блакитноока красуня, яка називала себе Марою, виглядала втомленою, палила одну за одною цигарки та несвідомо поглажувала карти Таро. Так іноді гладять руку коханої людини, роблячи вигляд, що самі не помічають цього дійства. Але це додає якоїсь інтимності та впевненності в тому, що поки є ця рука поряд -все добре.

- Чуєш, а хто кому дзвонить? — Старша намагалась перевести розмову у якийсь конструктив і віднайшовши позитив, сконцентрувати увагу Мари на ньому. Вона давно вже помічала , що молода жінка себе губить. Живучи не своє життя, витрачаючи купу часу на чоловіка, який взагалі -то і не дуже зацікавлений ані в стосунках, ані в самій Марі. Його цікавив лише він сам та процес самолюбування, який він намагався нав’язати і Марі. А вона, як кожна закохана жінка, приймала правила його гри і навіть не задумувалася про те, що минає час і вона нічого не отримує, окрім розчарування, комплексу меншовартості та якогось болісного почуття безвиході.

- Взагалі -то майже весь час телефоную я. Йому ніколи, він дуже зайнятий. Хоча обіцяв приїхати. — Мара подивилась невидячим поглядом у темне вікно. -Майже два роки… у нього не виходить приїхати. Гадаєш, він просто не хоче, а все його » немає можливості» то лише відмовки?

Старша похитала головою, примружилась і заговорила. Швидко, впевненно і дуже наполегливо. Вона говорила і говорила, навіть махала руками і щось гаряче доказувала Марі. Про те, що йде час, що він не цінить її молодості та краси. Про те, що вона повина звернути увагу на своє життя. Про все, що завжди одна жінка говорить іншій, коли у тої невзаєме кохання і її треба не просто підтримати, а й вивести із цього стану.

Той вечір був довгим, напруженим від емоцій і трохи смердючим від запаху тютюну, спустошення та образи.

А потім було пару довгих тижнів, які Мара проживала, наче зачарована і бачила все з боку. Наче це був серіал, а вона лише глядачка. Вона говорила та щось робила, щось їла, багато палила і думала. Вона перестала телефонувати йому і не брала слухавки, коли він їй дзвонив. Вона навчилася вставати раніше, аніж завжди, планувати свій день і робити зарядку. Через кілька тижнів на її обличчя повернувся рум’янець, а у кімнаті лунав Марин веселий та такий чистий сміх, що здавалося то кілька дзвіночків одночасно закалатали і їх дзвін розлітається по куточках, наповнюючи кришталем повітря навколо.

А сьогодні зранку вона навіть медитувала і вже налила собі чашку запашного трав’яного чаю, як у двері хтось подзвонив.

-Іду! — весело крикнула Мара і побігла відчиняти двері, гадаючи, що то прийшла її подруга, з якої вони мали йти на виставку виробів із глини. Вона швидко розчинила двері і вклякла. На порозі, з величезним букетом троянд стояв Він. Пахощі коштовного одеколону заполонили весь коридор, а його самовпевнена посмішка грала на обличчі, як якийсь довгоочікуваний приз, за який боролися багато жінок і ось нарешті він дістався їй, Марі.