* * *

Плаче свічка воском на столі,
Догорять в огні мої молитви,
І Венера в західній імлі
Побажає виграти всі битви.

До Богів коліна прихилю.
Знаю, їм приємні всі поклони…
І запалить вранішню зорю,
Той, хто в церквах не вітав ікони.

Світло Місяця залишилось на склі,
Таємницю Всесвіту відкриє.
Догоряє свічка на столі —
І частинка серця мого тліє…
23.05.26

Я б хотіла зустрітись

Я б хотіла зустрітись з тобою… там…
Розлетівшись на миріади земних літ.
Де з морської піни збудовано храм,
І цілунком хвилі стиратиме слід.

Ти — піщаний берег ірландських вод,
Я? Я морський холодний прибій.
Місце зустрічі: де світанок лиш епізод,
Апогей: там, де берег у піні морській.

Я б молитви творила усім Богам.
Про кохання… про щастя… обіцяючи рай…
Мені б стрітись ізнову з тобою би… там…
Задержи мене..Втримай.. Не відпускай…

14.02.2026

А це пісня на мої слова:

Оберіг

За тебе молитись дозволь мені-це так важливо,
Вести перемовини з Янголом, щоб уберіг…
Ти знаєш, життя — це не біль. Це дарунок і диво,
Це сяйво зірок та пригод, й безліч різних доріг..

Дозволь на чекання й на мрію — це так надихає.
Розмова він-на-віч із Богом дається не всім.
Хай Янгол зажди над тобою крило розправляє,
Від кулі, від лиха щитом закриває святим.

Хай слово моє і думки — оберігом в дорогах,
Що робить тебе непоміченим для ворогів.
Молитимусь я на усіх мені відомих мовах,
Проситиму всіх мені знаних святих і богів.

Дозволь…Через простір і відстань тебе обійняти -
То є не важливо: в веселощах ти чи в журбі.
І де б ти не був, маєш завжди і скрізь пам’ятати,
Що хтось оберігами стелить дорогу тобі..
11.04.2021

* * *

Ти віриш в Янголів? Вони ж бо є повсюди,
Щоб б не казали люди й твій холодний розум.
Зірками скочуються , й йдуть собі між люди,
І перетворють у вірші пісну прозу.

Вони без крил. Несуть в життя незвичне сяйво.
Дають їх тим, хто втратив спрагу й цінність мрії.
Логічні доводи у їхніх діях зайві,
Вони — посланці, щоб відроджувать надії.

Дивись уважно! В мене крил давно немає.
Вони тут зайві, я без них лікую словом.
І Всесвіт думкою моєю обіймає
Тебе крізь простір, і то є не випадково.

Я буду поряд. У думках — таємна сила.
Щоночі — зіркою над твєю головою.
Коли раптово стихне вітер у вітрилах-
Ти подивись у небо — я йду за тобою.

І знов підхопить вітер і попутним стане,
За тебе на коліна стану перед Богом..
І поцілунок долі спраглими вустами
Кладу, щоб знову міг продовжувать дорогу.

Моє кохання

Мій ранок тепер починається з тебе… і з кави-
Це буде лиш наша з тобою така таємниця.
І спрагло  свої відчуття випиваю ковтками,
І падає знову на день мені — Імператриця.

Це значить, опікуватимуся знову коханням,
Плестиму із нього тобі оберіг та молитви.
А ввечері, вкотре, шепочу свої замовляння,
Щоби неушкодженим вийшов із кожної битви.

Своїми словами тобі розверну всі дороги,
Відкрию всі двері, й розвію вітри і тумани,
Ім’я твоє знатимуть Янголи всі і всі Боги,
Й підкоряться ріки, моря, і усі океани.

Подяки не треба. Це просто тобі мій дарунок.
Це просто протягую серце тобі у долоні..
Кладу через простір, своєї жаги, поцілунок
На твОї вуста, що їх пестили вітри солоні.

На твОї повіки, на втомлені спекою очі.
На плечі, і ще…не скажу- ти відчуєш їх дотик…
Шукаю тебе між світами уперто, щоночі,
Моя таємиця. Коханя моє. Мій наркотик.

 Мої руки…

Мої руки..Підставлю, коли ти спіткнешся в дорозі..
Мої очі..Я буду твій погляд, як в мороках будеш
Молитвами шепочу, як діяти буде не в змозі
І як значення імені свого навмисне забудеш.

Свої сни .не читай і не думай. На них оберіг.
Має хтось це робити. Ти цінний, а значіть «дарунок»..
Отже, будуть всі прикрощі танути, як тане сніг,
Від тепла мого дотику, що закладу в поцілунок..

Озиратись не треба. За спиною: Янгол та я.
В тебе вірю. І віра сильніша за інші бажання.
І світити тобі, як вечірня та рання зоря
Буду завжди, допоки палатиме моє кохання.

Мрія

Хочеться…Нестерпно.. Тебе торкатися…
Хочеться цілувати твої вуста,
І неможливо так дочекатися,
Коли зійдуться наші міста…

Можеться..Тебе замріяти, можеться…
Твій голос слухаю часто вночі…
Тоді дороги наші помножаться,
Як складуть Янголи своЇ мечі.

Пишеться..Віршами моє кохання,
Й надія стелить мені вівтар…
Ти-моя мрія й моє бажання,
Моя покута і Божий дар!

Знається.. що кордони не втримають!
Простір — уява лиш! Все розмету!
І в небесах колісницями гримають,
Ті, хто ховає від мене мету.

Збудеться! Все, що ночами замріяно!
Й долю сплету, наче норна, сповна…
Зорями в небі, на вдачу — засіяно…
Й ролі не грає, яка там ціна!

Через віки, як прийду наостанок,
Нове сузір’я для нас створить Бог:
ТвОя зоря і моя — кожен ранок
Будуть над морем світити удвох.

Якби я вміла малювати кохання… наче картину,
Я б малювала його як море, що повільно затягує у водоверть!
Я б малювала його як річку, в тиху вечірню годину,
Що вабить й чарує… і ти йдеш, не думаючи про смерть…

А якби музику вміла писати… щоб ноти і ритми…
Я б створила мелодію та таку! Щоб янголи завмерли вмить!
І співали її найсвітлішим співом, наче молитви,
І кожен, почувши, від бід і нещасть зміг би сам себе зцілить!

А якби я вміла плести… Я би захист сплела, щоб був міцним, довготривалим,
Щоб у латах з моїх почуттів ворогам став невидимим, в битві — стійким.
І щоб кулі, кинжали та постріли повз тебе всі пролітали,
А на честь твою щоб написали величний, прославний та надихаюний гімн!

Якби я вміла… А втім, я вмію й сама чимало…
Я можу так оточити коханням, що не тра молитов, ритуалів, богів.
І всі картини, мелодії світу померкнуть, погаснуть, жевріючи мляво…
Лиш вранці ім’я твоє прошепочу, сховавши кохання своє між рядків.

26.05.26

* * *

Коли мені хочеться писати вірші… я згадую про тебе.

Такого далекого, непізнаного мною, наче ти — геть інша планета.
Шукаю твій силует, коли знову падає стрімко небо,
Іду навпомацки, крізь морок, розриваю чужі тенета.

Коли мені важко — я згадую погляд і стаю утричі сильніша,
Вдивляюсь в обличчя усіх перехожих, шукаю знайомий вже хакі.
Я бачу його крізь вогні, бо цей колір для мене тепер важливіший —
Так воїни знали про час і місце неоголошеної атаки.

Я відчуваю тебе. Я думкою й пристрастю розливаюсь у твоїм тілі…
Я знаю твій запах. За твоєю спиною кроки мої — невагомі…
Я Світоч надії і долю твою осяю… на самому схилі,
Ми майже рідні… та досі з тобою не зовсім знайомі.

26.05.26

Якби я була вовчицею — я б злизувала всі твої рани,
Якби стала Місяцем — я би осяяла всі твої дні та дороги.
Якби я була просвітленою, то із святої і чистої Прани
Варила б для тебе нектар, та такий, що жадали б його усі боги.

Якби стала Сонцем я або Вітром — я гнала би хмари кипучі
Над головою твоєю, щоб тінь не насупила лоб і повіки.
А щоби могла стать Цунамі чи, може, і навіть Торнадо могучим,
Я б розсувала моря і назад повертала б у витоки ріки.

Якби я була… А втім, чи усе це потрібно без тебе?
Очі заплющую, і всі питання змивають тепер морські хвилі…
Серце моє б’ється в такт з твоїм, і думки тепер — серед неба,
Я стану Сиріусом, що тобі світить світанками на небосхилі…

26.05.26

Зачепитись листочком би за твої слова,
Затриматись променем у твоїх очах.
А зоря над морем була права,
Розказала про тебе у синіх снах.

Мені б подихом ніжним цілувати лице,
Що обвітрив Африки пекучий вітер.
Обвиває журба, як змія, кільцем,
Бо не вистачить слів і звичайних літер.

Ти — міраж? Я придумала все сама?
І тебе, і цілунок зі смаком прибою?
І сміється травнем морська весна…
Зачепитись за серце б твоє… собою…

29.05.26

Йшла Людина рідним краєм… крізь життя.
Навкруги минали дні, минали ночі..
Хтось добро творив до самозабуття,
Хтось до золота й багатства був охочий.

Він себе зустрічним радо дарував.
В кожнім вперто бачив брата та Людину,
Хтось приймав, а дехто підло посилав
Те, наповнений чим був, йому у спину.

Хтось молитвою його благословляв,
Хтось шипів образи й посилав прокляття,
Дехто заздрив, а хтось ницо кепкував,
Наче люди, вурдалаки, а не браття.

І розпалювали розбрат між людей,
Ворожнечою ставала їхня мова…
Розпинали на хресті задля ідей,
Щоби ненависть була всьому основа.

І вдалося …все змішали на Землі
Правда -скинута, брехня тепер на троні..
Не в пошані слово честі й вчителі,
І країна б’ється зранено в агонії.

Проте знову відрождається Пророк.
Знов веде країну і людей до світла..
Видно має Дхарму від самих зірок,
Щоб країна збереглася і розквітла…

Він страждає за людей і світлі мрії
Й кожен раз нам шанс дають, щоб Він воскрес
Бо це місія: в хвилини безнадії
Нести хрест свій до самісіньких небес.

Він приходить знов, щоби навчити жити,
Нагадати: понад все — людське життя
Тільки в Нього знов летять прокляття й квіти,
Тільки знову Він піде у Небуття.

Сотні літ… А може тисячі… як знати…
Все міняється: пророк, країни, люди…
Що сьогодні подадуть на битім блюді?
І кого сьогодні будем розпинати?

2026

Та, що малює орбіти

Я можу… летіти в простори стрімкі.
Я можу… у захід, мов кішка, тікати.
А ти можеш битись на власній війні,
Та пекло твоє не дасть рай твій пізнати.

Я можу… купатись у сяйві зірок,
Читаючи вірші, Богів шанувати.
Гойдатись на хвилях, літать між хмарок,
І рими для нових рядків вимагати.

Дозволено все, а всім іншим — табу!
Для себе інакші світи відкриваю.
Лечу повз орбіти і шлях свій кладу
Туди, де всі правила я відкидаю.

Я можу… бажанням відвести біду,
Кохати без дозволу, сили давати.
Безцінним дарунком по долі пройду,
Надію зневіреним знов дарувати.

Я — таємниця! Чарівна та вільна!
У долонях моїх — тече сила безмірна
Я пам’ятаю, хто я є насправді:
Я непідвладна земній жодній владі!

8.05.26

Мамо! Виший мені плаття… червоними маками,
І волошки хай рясніють серед колосків,
Рукава прикрась до низу сакральними знаками,
Що заплутають дорогу серед пелюстків.

Мамо! Виший мені хустку… яскравими квітами,
Щоб листочки золотисті по кутках лягли,
І на сонці вигравали, наче самоцвітами,
І мене твоїм коханням завжди берегли.

Мамо, виший мені … долю… вдачею щасливою,
Щоб життя всміхалось щиро таланом мені,
Повертатимусь до тебе лелекою білою,
Як летять додому з півдня птахи по весні.

І звісно літератори не лишилися осторонь цієї події. Купа написаних віршів, вдалих та не дуже, але щирих, справжніх, світлих — є доказом народної любові до митця , яку пронесененно через століття.

Тут будуть викладені мої вірші до Тараса Шевченка . які я написала чи напишу до Тараса Шевченка або на честь його народження.

Лист до Тараса

Не написала я Тарасові листа
І вірш не склався, а про що йому писати?
Що плаче знову на могилі сива мати?
Чи що росте без батька знову сирота?

Про що казати через сотні зо дві літ?
Що ми страждаємо все так же, як раніше?
Пани інакші трохи, люди все дурніші,
І не сприймає знову нас серйозно світ.

Про мову розказати ? Стидоба!
Ми все ніяк свого навчатися не хочем,
І закриваємо на підлість сумно очі,
І лиш у ФЕйсбуку кричим бува :»Ганьба»

Є чим пишатися? Той список замалий:
Немає єдності і шани у країні,
Культура слова й екнономіка — в руїні,
При владі склад перефарбований старий.

До постаменту твого з року в рік -квітки
Кладуть пани і просто добрі щирі люди,
І ті хто бореться за правду і Іуди,
Поети пишуть у віршах тобі думки….

Та не змінилося ніщо за двісті літ…
Слова пусті.. За ними далі мало діла..
І Україна, наче мати посивіла,
Чека:коли ми твій звершимо заповіт.

9.03.2019

До Тараса Шевченка

Дивись, Тарасе, Україна піднялась!
Ми знов повстали проти злого панства!
Та боротьба із кров’ю нам далась,
Але ми не повернемось до рабства.

Дивись, Тарасе, майоріють прапори,
Ридає мати на могилі сина,
Та землю рве із люттю на шматки
Сусідня братняя слав’янская країна.

Дивись, Тарасе, все як ти писав:
Повстав народ, кайдани поскидати,
І наче з твого віршу образ встав:
Повстане син і поруч буде мати.

Дві тисячи чотирнадцятий рік,
Святкує ювілей твій вся країна,
Вшановує Шевченка Кривий Ріг
Із прапором “ Єдина україна”!

7.03.2014.

До 201 річчя народження Тараса Шеввченка

Ой, Тарасе, чи на небі любо спочивати?

Чи ти бачиш, що в Вкраїні знову плаче мати?

Знову москалі лихії смерть несуть та горе,

Знову плачуть сині ріки, плачуть сині гори..

Два століття промайнуло, ще й рік прихопили.

Москалі не вгомоняться, Крим наш захопили,

Та мало їм, на Донбасс послали загони

І горять теперь міста, села та райони.

Плачуть жінки, плачуть діти та старії люди,

Україну розривають московські Іуди,

Перед світом дурня клеять та сміються гидко,

Україна стогне, плаче, неначе лебідка.

Шо попалася шулікам, рвуть її кігтями.

Ти се бачиш Тарасе, бачиш що із нами?

То перекажи там Богу, хай вже схаменеться,

Бо вкраїнському народу як терпець урветься!

Повстаємо всі до зброї, малі та великі,

І москалів погонимо, щоб собаки дикі

Більш не лізли в Україну, навіть не дивились,

Бо вкраїнці від «любові» москалів втомились!

Передай це все Тарасе, бо чекать не будем,

Ми ж бо вільні та розумні, та трудящі люди.

Ми свою країну любим та щиро цінуєм,

І її, на диво світу, як казку збудуєм!

Лана Світлана Александрова

2015

Самі вірші викладені ось тут: http://virshi.in.ua/virshi-pro-ukra%D1%97nsku-movu

А ось відео До міжнародного дня рідної мови з’явилося не так давно, але воно пронизує у самісіньке серце своєю щирістю, та  світлом дитячих сердець.

Йдуть друзі

Відходять найкращі.. А може й не тільки
Та все ж мені гірко втрачати «своїх».
І присмак у роті від відчаю гіркий,
І сумом приправлений іноді сміх.

«Дзвонила душа», мать прощатись хотіла.
Я знала, проте що могла я зробить?
Чекають дві квітки: червона і біла,
Й роса на пелюстці сльозиной тремтить.

Життя…. Ми на міцність бува випробовуєм,
Та іноді сил не врахуєм своїх..
Лиш в пам’яті друзів ймена викарбовуєм,
Та посмішкою згадувать вчимося їх.

Володі Близнюку ( помер 8.07.2018)
8.07.2018

Другові

Ти там це.. Не сумуй. І не плач…
Хоч ми всі тут закутані болем..
І Душа на коні скаче полем.
Вітер. Степ. Крик в безодню :»Пробач!»

Хтось не встиг. Хтось відклав. Так бува…
Хтось не знав. Знає Бог лиш та Доля.
Й завивання лиш чути із поля…
І пусті й запізнілі слова.

Всі діла не важливі тепер.
Хто допише за тебе всі рими?
Вип’ють чарку гірку побратими,
А новини розІрвуть етер.

І вмовляємо вперто себе:
«Час зітре біль і втрати розпуку…»
І тримаємо совість за руку,
Що ми втратили, брате, тебе…

Володі Близнюку
8.07.2018

Вірш від  померлого

Тримайся, люба, бережись!
Ти робиш вірно все, я знаю.
За мною, люба, не тужи -
Бо я ту тугу відчуваю.

Не треба сліз, не будь в журбі,
З тобою завжди я лишаюсь..
Щоночі з неба я тобі
Яскраво зіркою всміхаюсь…

Як вітерець легкий блука,
Торкаючись твого волосся,
Ти знай, що то моя рука
Тебе голубить… Не здалося…

Я завжди поруч: у квітках,
В дощах, у сонці, у веселці…
Тобі приходитиму в снах…
Полишивши тепло на серці…

Стих ушедшему в небо любимому

Инне Щадину в скорби по безвременно ушедшему мужу Олегу

Разделила жизнь твою седая боль.
Как ребёнок, пишешь в соцсетях стихи.
Ночью за окном сычи кричат: «Не тронь!»,
Жаль, что ночи стали очень коротки.

Взять ружьё бы и на улицу, за ним
Среди ночи, подстрелить того сыча!
А в прихожей стало зеркало седым,
Так разбей его со злости, сгоряча!

Расставляла по квартире образа,
Сорок дней стихи — молитвы не идут.
И ступени в голубые небеса,
И на Божий суд Его по ним ведут.

Закрываешь ночью окна на замки
И лицо руками, чтоб не видеть тьмы…
Было раньше у тебя ведь две руки.
А теперь есть ты, исчезло ваше «мы».

И никто не станет утешать тебя ,
И спасенья не найти в сумбурных снах.
«До» и «После» разделилась жизнь твоя,
И застыло его имя на губах…

31.03.2020

Кузьмі Скрябіну

Життя. У одних людей воно насичене і різнобарвне, у інших — сіре та монотонне. Хоча… Це іноді нам так здається. А насправді  людям так добре. Їм не потрібні якісь бурхливі емоції чи події. Їм вистачає того, що у них є. І коли уважно спостерігати за людьми, то знайдеться багато про що написати. Ось саме тому тут будуть викладені життєві вірші, які можуть бути комусь — підтримка, комусь -урок, комусь — розрада чи навпаки, хтось побачить себе і зрозуміє, що таке  у світі не вперше і це надасть змоги винести випробування. Я наперед не знаю про що тут будуть вірші, але те, що вони про нас, людей- це однозначно. Тут не буде описів природи чи якоїсь архітектурної краси, тут будуть вірші про життя. А Ти, мій читачу, заходь у гості і читай. Читай-коли тобі важко, читай-коли тобі сумно чи коли ти закоханий. Читай вірші, коли є що сказати, але не знаєш як. Шукай свої рядки серед моїх віршів. Проживай їх. Наповнюйся ними. Цитуй їх і розмальовуй світ віршами, щоб він яскравіше вигравав усіма відтінками кольорів.

 Дякую тобі

Фото: Антон Антонюк

Як часто дякую тобі…життя?

Як часто я тобі співаю оди?
Дорогами постиране взуття,
І дотиками ніг тепліють сходи…

Вклоняюсь часто як?

І в Всесвіт шлю привіт ?
Словами сенс свого життя несу у люди.
Я дякую тобі, прекрасний світ!
Я дякую тобі на повні груди!

За тих, хто був і є, і буде ще в житті!
За Батьківщину і за край, а ще за маму.
За друзів, недругів, за тих з ким «по путі»,
За те, ким зараз є й за те, ким стану.

За вчителів, за серце, за талант,
Що маю змогу і бажання жити.
Що я не біженець і я не емігрант,
Що можу попри все, життя, любити!

Хай буде гімном Всесвіту хвала
Наповнюючи тих, хто є в журбі!
Планетою нехай летят слова:
Вклоняюсь доле й дякую тобі!

 30.06.2020

Одного разу я побачила у Фейсбуці, як молода дівчина жалілася, що її зрадив молодий чоловік. І саме в ту мить, коли вона найбільше потребувала його уваги і допомоги. Це було тяжко читати. Вона опинилась прикута до ліжка хворобою, а він счез з горизонту їх відносин. Мені дуже хотілось підтримати цю дівчину, тим більше, що ми товаришували з нею, і я написала їй вірша. Та це не просто вірш. Я хотіла, щоб його енергія та моє послання допомогли їй скоріше одужати душею і стати на  ноги. Щоб потім бути більш сильнішою. Адже дуже часто зрада коханого ламає життя жінці. Я знаю таких жінок. Вони потім все життя живуть цим болем, не вірячи нікому, не даючи змогу ні себе покохати, ні самій у відповідь. І живуть потім безліч нещасних людей на землі. І від цього стає на ній багато байдужості і просто холоду.

А душа бува незряча

А душа бува незряча, доню…
Добре то чи зле — не знати нам..
Не збирай сльозинки у долоню,
Душу не кидай усім вітрам.
Всьо, що в світі є, мабуть так треба.
Не судімо, нам всього не знать…
Те не відає ні доля, ані небо,
То ж нема чого і нам гадать….
Ти розправ себе, як пташка крила
Все що заважає — то забудь!
Пам’ятай, що б ти не попросила,
Ми то варті, отже нам дадуть!

Підніми лице у ясне небо,
Посміхнись, пошли туди привіт…
Тільки вірити у себе треба,
І тобі відкриється весь світ!

Янголу-охоронцю

Ти не спи, поки я буду спати, прошу: лиш не спи.
Ніби ковдрою, я замотаюся у твої крила.
Ти мій світоч, рятуєш мене посеред темноти,
Ти той вітер, що розправля мої рвані вітрила.

Замість подушки в мене хай буде лиш твОє плече,
Як дитина маленька, турботою твєю сповита.
Поряд ти і все зло, наче річка, повз мене тече,
А мене не зачепить, бо я твоїм захистом вкрита.

Я не знаю тих правильних слів і усіх молитов,
І не завжди прошу за спиною стояти в двобій,
Та я знаю, що ти мене любиш, бо  ти є -Любов,
Захищай мене завжди, прошу тебе, Янголе мій.

Жіноче

Я сама собі щастя жіноче,
І кохання наворожу…
І хай Всесвіт робить, що хоче
Але буде так, як скажу!

Буде щастя на смак медове,
Буде все, як захочу я!
Старе, давнє чи надто нове -
Та це повість буде моя..

Все сама собі зрежисую
Й запрошу у семи зірок…
Долю братиму не чужую..
Бо не тра мені помилок….

Ні вітри, ні сніги — морози
Вже не вихолодять душі…
Чешуть зорі вночі мені коси,
І нашіптують вголос вірші…

Проведемо обряд єднання,
Щоб дарунком у світ іти…
Я на землю прийшла в останнє…
Щоб ніколи вже не піти..

 * * *

Я зараз набираюсь сили
Тієї, що із сотню літ
Мої пра-пращури носили,
Себе рятуючи від бід….

Вже час, і все не випадково
Таланти і життєвий шлях..
Я маю в світ цей нести слово…
Й його лишати у серцях…

Навічно залишусь думками,
Через роки, через віки…
Можливо стануть молитвами,
Комусь написані рядки…

Хтось ними вилікує душу,
Хтось про кохання заспіва..
Тому писати вірші мушу,
Бо то є не мої слова…

Ми всі з’являємось у світі
Не просто так… Не задарма…
Знайди себе у розмаїті
Й скажи, ті… головні слова!

Я словом порятую світ

Поміж зорями не загублюся,
Я своя там, та річ не в тім…
Я у небо, як в себе дивлюся,
Й недостатніх шукаю рим…

Світить місяць в моє віконце,
Я розрада йому завжди….
В головах не сплять охоронці
Бо я маю дійти мети…

Відчуваю цілунок долі
Серед ночі в своє чоло.
Я несу по землі поволі
Те, що якось уже було…

Диву люди завжди готові..
І готові за ним іти..
Я несу ціний скарб у слові
І рятую ним наші світи…

* * *

Ніч. Дорога. Кермо. Ти один, із супутників — тиша.
В небі місяць байдуже гойдається — що йому ти?
Серед сотні зірок є одна, та, що найяскравіша,
За тобою слідкує усюди вона — не втекти.

Що за зірка то, і чом на в небі нема їй покою?
Кажуть люди, що все геніальне — то надто просте…
Оберігом твоїм, янгол всюди іде за тобою -
Я просила його! Берегти хтось же має тебе?!

Все у цьому житті швидкоплине і скоро минає,
Та є речі безцінні і їх не продать, ні купить.
Доки є хтось, хто нам молитви в оберіг посилає,
Доти Бог нас від лиха і зла, закрива й боронить..

* * *

Я скучила за собою
У розмаїті подій…
Проллюся із неба водою
І загублюсь серед мрій…

Сама собі зіркою стану
Й світиму в темінь ночей…
А потім, вірші до світану…
І втома щасливих очей…

Я дощ цілуватиму …вітром…
Весну привітаю тюльпаном…
Проллюсь людям в душі — світлом,
Натхненням для Всесвіту стану…

Відчула: зрождаюся знову…
Так кожного року буває…
Все в світі цім не випадково:
Життям своїм вЕсну вітаю…

Він не дзвонив

«Не реви! Ти чуєш? Не реви!
Обіцяю, Він повернеться до тебе…
Тільки ти надією живи,
І проси про це частіше небо…

Не сумуй! Ти чуєш? Не сумуй!
Що  казав -ділити навпіл треба..
Ти ві сні прийди і поцілуй…
Вам обом є щира в тім потреба…»

Говорила їй в той вечір сотні слів,
Та той біль прибрати мать не міг ніхто
Пожовтілим листям голос шелестів:
«Він три дні вже не дзвонив мені з АТО».

20.05.2017

 Розрада

Дуже часто ми, жінки, потребуємо підтримки та розради. Коли болить серце від втрати чи болю, коли скінчаються сили або світ повертається спиною. І тоді нам потрібно, щоб хтось притиснув до себе, обійняв, погладив по голівці і сказав:»Я поруч. Ти не одна. Я твоя підтримка.» І не має значення, скільки років жінці, і що за її спиною. У цю мить вона -маленька дівчинка..і потребує обіймів і людського тепла.

Хочеш, я обійму тебе, і ти станеш дитиною?
А я стану Всесвітом, що любить тебе будь-якою
Й посила тобі Янгола, щоби стояв за спИною,
Коли твоє серце вмиратиме…. скуте журбою.

А хочеш розрадою буду тобі, як то велів Боже?
А може і ні, то хіба мені варто то знати?
Ти знаєш, насправді я сильна і так всього можу,
Тільки треба це вміння, буває, від люду ховати…

Бо прийдуть і всю вип’ють, тоді тим, хто вартий не буде
Що пити у мЕні і в кого шукати рятунку…
Люди радо їдять мене, але на то вони й люди…
Їм не варто і знати, магічне що є в моїм трунку..

Дуже часто шукаємо серед знайомих й не дуже
Порятунку. Щоб хтось прикривав нашу спину позаду…
Світ не добрий, але й не лихий, ані ворог, ні друже…
Притуляйся в обійми, сьогодні тобі я — розрада…
23.05.-25.05. 2017

* * *

Тіло і душа — то різні речі.
Не відчуєш подиху біди,
А неспокій падає на плечі,
І заплутує свої сліди.

І не завжди прийде розуміння,
Та на серці — вартові стоять.
Інтуіції важке каміння
В душу.. та чи варто підбирать?

Привидом питання при дорозі,
Та віщунка карти не кладе.
Засинає жінка у тривозі:
Розум з серцем боротьбу веде.

Так, цей вірш про те, як важко буває жінці зробити правильний вибір у житті: до чого прислухатися? До серця? До розуму? А чи завжди серце потім виявляється правим? Так.це про кохання. Іноді воно не таке безхмарне, як нам здається. І розум кричить, щоб прислухались до нього..та чи завжди ми так робимо?

Не вчасно

Чомусь я завжди роблю все не вчасно:
Пишу вірші, кохання зустрічаю,
І наче свічка, тихо догоряю,
Та вогник мерехтить ще і не гасне.

Іду у темряву, додому пізно їду,
Когось зустріну, з кимось — розпрощаюсь,
І помилками перед Богом каюсь,
Й боюсь у світі не лишити сліду.

Шепоче втома:» Відпочінь з дороги!»
А я з останіх сил — іду у гору..
І жовтим листям у осінню пору,
Як відчай, падаю комусь під ноги.

Плаче над віршем вона

Я читаю їй твої вірші,
А у неї в очах — сльози.
Думаєш, почуття в неї -гірші?
Просто це вплив життя прози.

Думаєш, вона так плаче,
Бо вражена моїм коханням?
Все не так, трохи все — наче
Її серце із замиранням

В цю хвилину його пестить!
І цілує його душу
Моїм словом.. Тобі це лестить?
Що ж, я визнати сенс твій мушу…

Тож пали мене -хай горітиме!
Вони так потребують слова!
Я їм дам, як мені — болітиме,
Як ти вдариш мене знову.

Я заллю своє серце кров’ю,
Мої очі знов стануть незрячі,
Й полетять вірші із любов’ю -
Світ чекає на них терпляче..

Хай болить! Хай слова сльозами
Мені падають в самі груди..
Все одно їм — що буде з нами,
Вони просто звичайні люди..

І не знають.. А мо й не треба?
Хто я … В чім моя суть земна?
І підморгують зорі з неба,
Й плаче знову над віршем вона.

Вона

Вона ночами чеше сивії коси, що падаюь на підлогу.
Розбиваючи дошки, важкі спомини прокладають дорогу
в її мозок. Про молодість, чоловіків та коханців,
Про маленького хлопчика у куцих синіх штанцях,
Про чорнії брови і як нікого не кохала,
Про все, що дала доля і чого вона не мала,
Хто завинив їй і кому вона нічого не винна.
Життя дощем у вікно, наче ніч, швидкоплинне.
Чорні брови лишились і хлопчик у штанцях,
Та вона не відчула його любові вранці.
І тремтять її руки, а срібна обручка
Нагадує про гріхи,плата — хвора онучка.

Бог не чує, та чи вона каже до Бога?
Скоро їй всеодно до нього дорога.
Й молода не бажає її поважати,
А вона ж бо її чоловікові — мати…
Ложка супу- тремтить, чорні брови лишились,
Чеше коси ночами, там, вгорі, помилились..
І лице, вкрили зморшки її нелюбові,

І ночами вона чеше чорнії брові.

А як стане у вікнах раненько світати,
Вона знову згада, що поганая мати,
Що йому не дала ні турботи, ні ласки,
І читала «Марго» замість доброї казки,
І донька не приходить,й чекати не сила,
Та нічим у житті себе не обділила.

Так проходять її дні і темніі ночі,
Вицвітають і коси, і яснії очі.
Хто раніше пішов — не дає їй заснути,
Хто цілунків її випив, наче отрути.
І вона не збагне: ось навіщо приходить,
Той, на кого хлоп’я в куцих штанцях походить?

Чеше коси стара.Крутить гульку й співає,
Що полишить по собі-її не чіпає.
на обличчі застигла маска із нелюбові,
Лиш коханців буває згадає в розмові.

Та помолиться на Миколая ікону,
І чесатиме знов чорні брови до скону.
І горітиме вогником божим лампадка,
А життя її буде для інших- нагадка.

Іноді ми марнуємо своє життя, живучи лише для себе. Та настає час, коли ми не можемо зрозуміти, чому ж у нас немає того, що є в  інших. Де тая любов дітей, якої так чекаєш на старість? Де те задоволення від прожитого? Де тая мудрість, яка з роками передається іншим? Багато питань, які не дають ночами  спати. Та чи завжди настає це прозріння? І коли ти бачиш таких людей, то розумієш, що їх життя може бути як нагадка про  сенс та правильність існування, про Бога та про те, навіщо ми приходимо на Землю.

Хто винен?

Вона тягне його від смітника
І кричить що не встигає нікуди,
А малий вперто суне туди сірника,
Бо так вчили робити його добрі люди.

Що смітити-то гріх, або просто негоже,
Та ось мати його не вважає так, схоже.

Потім котик сидить на порозі нечемно,
Значіть штурхати слід, він «безхатько» напевно.

Потім цвиркнути на зауваження круто
І загнути матюк, подивитися люто.

Мамі ж ніколи тим вихованням займатись,
Мамі встигнути треба пофарбуватись,
Вії ще наростити, манікюри зробити,
Ій немає коли виховання робити.
Бо на те є і школа, і дитячий садочок.
Ось і куртка не вміщується на кілочок:
Хлопчик виріс, змужнів, став дорослим і гарним
Але іноді дуже нечемним, вульгарним.
І дратовано матері каже буває,
Що вона його слів чомусь «не доганяє».
Що стара «припухає» і щось вимагає,
І що іноді жити йому заважає…

Він крокує життям і бере, що захоче.
Марно світ загляда у пусті його очі.
Бо його не бентежить, ні родина, ні люди
І його не обходить, що з країною буде.

Йому винні усі: влада та депутати,
Бог та янголи і нешанована мати.

І живе лише в нім особиста потреба,
А все інше, це те, що лиш дурникам треба.

Скільки ж їх по землі є таких ось «хлоп’яток»?
Їх не кілька, і навіть, на жаль, не з десяток.
Їх мільйони, яких » обійшло» виховання
І споживче ми бачимо їх існування.

А все так починалося просто й безжурно,
Хлопчик лише сміття хотів вкинути в урну,
Хлопчик просто мав вирости сином країни..
А ким виріс ?… І хто в цьому випадку винен?

Зоряна птаха

Він називав її відьмою і казав, що вона досить мила,
А вона ховала за спиною свої чорні складені крила.
Він їй читав нотації і виховував, мов дитину,
А вона з насолодою терлася об його небриту щетину.

Він так хотів бути лідером чи першим в її щирім серці,
А вона, коли місяць був повним, лиш благала його: «Не сердься.»
Він робив її просто жінкою, забирав її волю та силу.
А вона у його непростім житті ясним промінем тепло світила.

Він на сльози її майже не зважав і робив помилки щоденно.
Наче квітку, з корінням жорстоко рвав, а вона всміхалась блаженно.
Все було б, як у всіх, та вона не всі, і хоч він намагався це вбити,
Вона так хотіла літати ві сні, забуваючи, як це робити…

Так в один прекрасний для неї день, вона знову розправила крила
І над містом великим майнула тінь, то у вирій вона злетіла!
Чорні крила, на них руді рядки, а вона хотіла лиш щастя..
Чешуть коси їй, як колись, зірки і чекає Бог на причастя.

10.01.2018

Коли опускаються крила

Коли опускаються крила і тінь падає на чоло
Згадай, що усе минає і все вже колись було.
Ти просто зараз людина. Босоніж пройди по траві,
Торкнися вустами неба й радій, що усі живі:

Близькі твої, рідні, друзі. Це щастя. Тож пий цю мить.
Вночі не дивися в небо, хай трохи ще поболить.
Адже час всьому настане і ти станеш «на крило»,
Щоб в небо злетіти знову й позаду лишити зло,

Щоб пісню свою співати таку, як велів сам Бог!
А отже звільняй серденько від болю та від тривог..
Ти знаєш, що все не просто і шлях щоб земний пройти,
Ти маєш щасливим бути й уперто йти до мети!

Ворожка

«Розклади, ворожко, свої карти.
Розкажи мені про долю на віку.
І які мені співати мантри,
Щоб пройти життя свого ріку?

Запали всі свічки у кімнаті,
Помолись чи що там тра робить?
Мені треба долю свою знати,
Щоб піймать оту щасливу мить.»

І ворожка карти розкладала,
І долоні розглядаючи мої,
Очі долу тихо опускала,
І розглажувались зморшки на чолі.

«Я казати зараз нічого не буду.
Все, що доля написала на житті,
Ми сприймаємо як вирок, бо ми -люди,
І живем, буває, як у забутті.

тільки все не так, все трохи є інакше.
Ворожіння -то підказка, просто знак.
Ти сама життя собі малюєш завше,
І сама його присолюєш на смак.

Все що зробиш, то твій вибір, твоє право,
Лише захисту проси у сил святих.
Бо чекають слуги темного лукаво,
Крізь людину, у ділах його земних»

Так казала, а сама думку гадала:
Хто би їй самій ту карту розіклав?
Зірка у вікно ворожки заглядала,
І син Мари у кутку питань чекав.

Душа

Як часто своє щастя ми не вміємо впізнати.
І крилами чіпляємось не за свої світи,
Аби не чути пахощів і криків самоти,
Ми згодні з першим ліпшим свою долю поєднати,
Й нести свої й чужі, на плечі складені, хрести.

А Всесвіт оберігами нам встелює дорогу,
Та ми — сліпі буваємо чи впевнені в собі,
Загубимось в буденності і у гучній юрбі,
І вперто не зважаємо на ту пересторогу,
Кладемо п’ятака, в долоню, схиленій журбі.

Та лиш ночами темними, як повня в небі грається,
Душа кричить до Всесвіту : «Чому ж ти не вберіг?»
Адже до купи сходились сто тисячі доріг,
А я пішла на крайнюю, де хилий міст хитається,
Й себе раз надцять зрадила, а то великий гріх.»

І що казати Богові? Він з Янголом — все бачили:
Що крила обгоріли та не в праведних вогнях,
І що себе втрачаючи, ховаємось у днях,
І просимо так щиро і сердечно так пробачення,
Приходячи до церкви і до Бога по святах.

А варто схаменутися і у душі спитатися:
«Чому ночами темними ти стогнеш і мовчиш?
І серце кров’ю точиться і покрива спориш,
А крила обгорілі починають обсипатися
Й сталевий присмак крові, наче в грудях гострий ніж.»

Послухай її, рідную, вона брехать не навчена,
Вона тобі розкаже, про що мусила мовчать.
Про те, що по ночах з кутків сташні чорти сичать
Про те, що Богом на Різдво вона була пробачена,
І має сил достатньо, щоб тебе порятувать.

Тож часто так буваємо до себе неуважні ми,
Заглушуємо шепіт снів й душі тужливий спів,
І губимо себе серед брехні й облеслих слів
Себе ж під ноги стелемо, неначе килими,
І пилом розпадаємось від тисячі вітрів.

Летіли гуси

Мам! Я бачила твоїх лелек чи то гусей..
Вони курликали, мов кликали з собою.
І в серці запекло чомусь мені журбою,
Неначе вирвали той клич з моїх грудей…

Я нещодавно теж лелекою була
З теплих країв все рвалась, рвалася додому,
Було там тепло, але відчувала втому
На серці, на душі.. Я не змогла.

І як вони, летіла з стомленим крилом
Додому й пісня суму мої груди рвала…
Мене сьогодні в небі птаха привітала,
І місто сповнилося веснянним теплом.

Мам, я сьогодні журавлиний крик
В житті уперше чула у Кривому Розі,
І сльози стримати чомусь була не взмозі
І проводжала ключ, аж поки той не зник

В далечині… А сльози -символ таїни
Текли від того, що я вдома! В себе вдома!
І все моє, до болю все знайоме
Й цілує місто мене подихом весни.

7.03.2018

Безмамкині діти

Вона все сміється й нарощує вії,
Щоб люди не знали, про що справжні мрії.
Щоб зорі не чули, як плаче ночами,
І як, мов дитина, шепоче до мами…

До мами, якої на жаль, вже немає
Та тільки вона її в світі тримає.
Ні, донечка є ще, смішне янголятко,
Її чоловік, її донечці — татко.

Він сильний і дужий, і навіть надійний
Й буває вона йде до нього в обійми.
Та іноді, наче ота сиротина,
Вона хоче мами… самотня дитина.

Її сірі очі не скажуть, що знають,
Як зорі вночі колискову співають,
Вона хоче думать, що то слова мами,
Дорослая жінка з важкими думками…

Так часто я бачу, сумная картина:
Сама вже є мама, та в серці дитина.
І хочеться іноді щиро сказати:
«А хочеш, я зараз тобі буду мати?

Іди, обійму, і притисну міцненько,
І через обійми почуєш ти неньку.»
Щоб знала, що поряд вона завжди буде,
Аж поки дитина її не забуде.

Задумано якось було небесами:
Ми — діти, поки ще живі наші мами.
А далі… Чи варто про це говорити?
Дорослі… самотні… безмамкині діти.
2.06.2018

Зупинись!

Фото: Володимир Янович

Достеменно ніхто не знає, що буде потім…
Може листя опале закриє твій обрій.. на сході…
Може зорі станцюють у твОю честь палке танго…
Може маревом жовтим розтанеш в мутнИх водах Гангу…

Може там, на хмаринах, все вирішили за тебе?..
Або ні… Маєш сам здогадатись: від тебе що треба?..
То важливо це знати?… Чи краще сам будеш писати
Кожен день? Адже світові є що у тебе сказати?

Опускаються смогами важко у твОї легені
Ці питання? Сьогодні ще є час , а завтра — не знаєш…
Тож спитай себе, адже дні мчать, наче коні скажені…
Коли день Той прийде, що по собі залишити маєш?

28.09.2018

Убережи мене, мій Боже, від ..Іуд..
Від лицемірів, завидющих та жадоби..
Від тих,хто пригощає стравами з отрут,
Але людини образ має лиш подобу…

Убережи мене, від щирої брехні..
Від лицемірних поцілунків та від фальші..
Від каяття, що нам приходить увісні,
І жалюгідних забери… та чим подальші

Від богохресних, патріотів та святих..
Від тих, хто з брудом перемішує все чисте..
від над розумнх, або надто аж тупих,
Від тих, хто лізе у життя моє навмисне…

я відмовляюсь з ними пити..свою кров..
своє в них пекло..розум їм не поміняти
І мов закляття,я шепочу знов і знов..
Убережи.. й не Дай мене їм розіп’яти…

Твій син колись так само в небо шепотів..
Ти пам’ятаєш улюлюкання задирок?
І білим птахом знову розпач полетів:
Так люди вкотре підписали собі вирок…..

08.12.25

Дівчина «Осінь»

Алла Балабан

Дівчино рудоволоса, хто ти?
Вогники в очах, мед на вустах…
Впали в коси краплі позолоти..
Наче загубилась у світах…
Засміялась щиро та грайливо:
«Бачиш, вітер парком лист жене?
Називай мене, як серцю мило…
Люди ж «осінь» звуть усі мене…
Я в усьому: у жовтневім цвіті,
В листопаді, в паморозі мрій..
В кольорах яскравих розмаїтті,
В кожній жінці ген зустрінеш мій…
Придивись, заглянь в жіночі очі
Он вона всміхнулась — все сія!
Падають зірки в морозні ночі…
То планетою крокую я.
24.10.2016

Море. Осінь. Я.

Лебеді над морем.
Ноги у піску.
Чорне та червоне
У собі несу.
Думка полетіла.
Зупинись! Стривай!
Все, як я хотіла.
Вересневий рай..
У моїм волоссі
Засина зоря.
Ранок. Море. Осінь.
Хвилі. Всесвіт. Я.
22.09.2015

* * *

Стука грім у моє вікно,
І гримить, і гергоче, стука….
Хтось покинув його давно
І відтоді в душі розпука.

Загляда у вікно дощем,
І шибки омива сльозами
І від цього на серці — щем…
Наче це все було із нами..

Я була, не за це життя,
Йому парою в небі синім…
Та покликала вниз земля,
І живу на ній жінкою нині…

Він шукає свою любов,
Вічний біль — його таємниця..
Стука грім мені знов і знов..
Я була його Блискавиця..

* * *

Цілий день лив дощ сьогодні, цілий день…
На вікні свої картини малював…
Заспівав усіх, що знав, мені пісень…
Загравав до мене, щиро загравав…

Я вдивлялася між краплі дощові,
І на мить здалося..ні… тільки здалося..
Дощ тебе намалював мені на склі,
Наче знав, що в моїм серці відбулося…

Цілий день втішає сірий дощ мене…
Я і він — ми рідні з ним, одна стихія.
Стука крапельками :»Не сумуй! Мине!»
Мій прихильник із сузір’я Водолія…

Він співав їй мелодій сумних та веселих,
Він читав їй вірші, про кохання і сум,
Свіжим подихом вітру вривався в оселю,
І кружляв в голові хороводами дум…

Прохолодою пестив і зваблював тіло
І цілунки по шкірі стікали дощем…
І неясне бажання у грудях тремтіло,
А в душі ледь відчутно прорізався щем.

І до нього вона простягла свої руки:
Обійняти, притиснуть його до грудей…
І назавжди щоб поруч із ним, без розлуки -
Крізь роки, серед богів, зірок та людей…

Це не казка, не сон, це бува поміж нами,
Та не кожен побачить інтимнішу мить…
У відкритім вікні, на межі між світами
Із дощем на побаченні жінка стоїть…

Про Любов

Все, що я відчуваю до тебе, то хай поміж нами…
Ідеальний коханець, хранитель моїх слів і снів…
Зачаровуєш серце і зваблюєш душу піснями,
І закохуєш сотнею тисяч небесних вогнів…

Я тебе проміняла на інших -нема їм рахунку
Все життя тобі зраджую, тільки мене ти простив…
І чекаю твого, прохолодного ледь поцілунку…
Щоб жагу мою ним і нестримний вогонь загасив…

Ти і я… Таємниця і ми тут з тобою безсилі.
Поміж нами тяжіння .. і хто би і що не казав..
Накривають мене чарування невидимі хвилі…
Я люблю тебе, дощ…Ти навік моє серце украв…

Різні вірші

Кольори тижня

Має кожен день відтінок,
Ось наприклад — понеділок,
Він немов те синє море, трохи з ранку — холодить.
А віторок більш м’якіший,
І відтінок — більш світліший,
Має колір, більш тендітний: пестить нас небес блакить.

Середа — червоне сяйво,
Порівняння будуть зайві.
Колір руху і енергій, і робота, аж кипить!
А четвер стає рожевим,
Наче цвітом яблуневим,
Щось магічне є у ньому, забарись і зникла мить!

Ну, а п’ятниця — сестриця,
Вся зелена, мов ялиця,
Колір спокою дарує — скоро ж будуть вихідні!
Тож субота яскравіє,
Жовтим кольором радіє,
І дарує безтурботність всім: тобі, йому, мені.

А яка ж тоді неділя?
То, немов чарівне зілля!
Кольорами та відтінком, веселково виграє!
Бо для кожного дозвілля
Є своє, бо то -неділя!
Мерехтить таким відтінком, що в душі у тебе є!

8.05.2016

Маленький вірш про весну

Фотограф:Антон Антонюк

А отже березень прийшов…
Чекала ? Ні! Гуляла зиму.
Снігам вірші писала знов
Та час останьої, жаль, сплинув…

Всьому свій строк, всьому кінець,
Я проводжать її не стану.
Казав учора вітерець:
«Не піддавайся на оману!
Не озирайся, йди вперед!
Шануй сьогодні, день дозрілий
Кохай, життя солодкий  мед
Пий спрагло, щастям захмеліло…»

Я йду назустріч цій весні.
Цілую небо, місяць, сонце…
А березень кидає дні
В моє відчинене віконце…

2.03.2017