Мамо! Виший мені плаття… червоними маками,
І волошки хай рясніють серед колосків,
Рукава прикрась до низу сакральними знаками,
Що заплутають дорогу серед пелюстків.

Мамо! Виший мені хустку… яскравими квітами,
Щоб листочки золотисті по кутках лягли,
І на сонці вигравали, наче самоцвітами,
І мене твоїм коханням завжди берегли.

Мамо, виший мені … долю… вдачею щасливою,
Щоб життя всміхалось щиро таланом мені,
Повертатимусь до тебе лелекою білою,
Як летять додому з півдня птахи по весні.

І звісно літератори не лишилися осторонь цієї події. Купа написаних віршів, вдалих та не дуже, але щирих, справжніх, світлих — є доказом народної любові до митця , яку пронесененно через століття.

Тут будуть викладені мої вірші до Тараса Шевченка . які я написала чи напишу до Тараса Шевченка або на честь його народження.

Лист до Тараса

Не написала я Тарасові листа
І вірш не склався, а про що йому писати?
Що плаче знову на могилі сива мати?
Чи що росте без батька знову сирота?

Про що казати через сотні зо дві літ?
Що ми страждаємо все так же, як раніше?
Пани інакші трохи, люди все дурніші,
І не сприймає знову нас серйозно світ.

Про мову розказати ? Стидоба!
Ми все ніяк свого навчатися не хочем,
І закриваємо на підлість сумно очі,
І лиш у ФЕйсбуку кричим бува :»Ганьба»

Є чим пишатися? Той список замалий:
Немає єдності і шани у країні,
Культура слова й екнономіка — в руїні,
При владі склад перефарбований старий.

До постаменту твого з року в рік -квітки
Кладуть пани і просто добрі щирі люди,
І ті хто бореться за правду і Іуди,
Поети пишуть у віршах тобі думки….

Та не змінилося ніщо за двісті літ…
Слова пусті.. За ними далі мало діла..
І Україна, наче мати посивіла,
Чека:коли ми твій звершимо заповіт.

9.03.2019

До Тараса Шевченка

Дивись, Тарасе, Україна піднялась!
Ми знов повстали проти злого панства!
Та боротьба із кров’ю нам далась,
Але ми не повернемось до рабства.

Дивись, Тарасе, майоріють прапори,
Ридає мати на могилі сина,
Та землю рве із люттю на шматки
Сусідня братняя слав’янская країна.

Дивись, Тарасе, все як ти писав:
Повстав народ, кайдани поскидати,
І наче з твого віршу образ встав:
Повстане син і поруч буде мати.

Дві тисячи чотирнадцятий рік,
Святкує ювілей твій вся країна,
Вшановує Шевченка Кривий Ріг
Із прапором “ Єдина україна”!

7.03.2014.

До 201 річчя народження Тараса Шеввченка

Ой, Тарасе, чи на небі любо спочивати?

Чи ти бачиш, що в Вкраїні знову плаче мати?

Знову москалі лихії смерть несуть та горе,

Знову плачуть сині ріки, плачуть сині гори..

Два століття промайнуло, ще й рік прихопили.

Москалі не вгомоняться, Крим наш захопили,

Та мало їм, на Донбасс послали загони

І горять теперь міста, села та райони.

Плачуть жінки, плачуть діти та старії люди,

Україну розривають московські Іуди,

Перед світом дурня клеять та сміються гидко,

Україна стогне, плаче, неначе лебідка.

Шо попалася шулікам, рвуть її кігтями.

Ти се бачиш Тарасе, бачиш що із нами?

То перекажи там Богу, хай вже схаменеться,

Бо вкраїнському народу як терпець урветься!

Повстаємо всі до зброї, малі та великі,

І москалів погонимо, щоб собаки дикі

Більш не лізли в Україну, навіть не дивились,

Бо вкраїнці від «любові» москалів втомились!

Передай це все Тарасе, бо чекать не будем,

Ми ж бо вільні та розумні, та трудящі люди.

Ми свою країну любим та щиро цінуєм,

І її, на диво світу, як казку збудуєм!

Лана Світлана Александрова

2015

Самі вірші викладені ось тут: http://virshi.in.ua/virshi-pro-ukra%D1%97nsku-movu

А ось відео До міжнародного дня рідної мови з’явилося не так давно, але воно пронизує у самісіньке серце своєю щирістю, та  світлом дитячих сердець.

Йдуть друзі

Відходять найкращі.. А може й не тільки
Та все ж мені гірко втрачати «своїх».
І присмак у роті від відчаю гіркий,
І сумом приправлений іноді сміх.

«Дзвонила душа», мать прощатись хотіла.
Я знала, проте що могла я зробить?
Чекають дві квітки: червона і біла,
Й роса на пелюстці сльозиной тремтить.

Життя…. Ми на міцність бува випробовуєм,
Та іноді сил не врахуєм своїх..
Лиш в пам’яті друзів ймена викарбовуєм,
Та посмішкою згадувать вчимося їх.

Володі Близнюку ( помер 8.07.2018)
8.07.2018

Другові

Ти там це.. Не сумуй. І не плач…
Хоч ми всі тут закутані болем..
І Душа на коні скаче полем.
Вітер. Степ. Крик в безодню :»Пробач!»

Хтось не встиг. Хтось відклав. Так бува…
Хтось не знав. Знає Бог лиш та Доля.
Й завивання лиш чути із поля…
І пусті й запізнілі слова.

Всі діла не важливі тепер.
Хто допише за тебе всі рими?
Вип’ють чарку гірку побратими,
А новини розІрвуть етер.

І вмовляємо вперто себе:
«Час зітре біль і втрати розпуку…»
І тримаємо совість за руку,
Що ми втратили, брате, тебе…

Володі Близнюку
8.07.2018

Вірш від  померлого

Тримайся, люба, бережись!
Ти робиш вірно все, я знаю.
За мною, люба, не тужи -
Бо я ту тугу відчуваю.

Не треба сліз, не будь в журбі,
З тобою завжди я лишаюсь..
Щоночі з неба я тобі
Яскраво зіркою всміхаюсь…

Як вітерець легкий блука,
Торкаючись твого волосся,
Ти знай, що то моя рука
Тебе голубить… Не здалося…

Я завжди поруч: у квітках,
В дощах, у сонці, у веселці…
Тобі приходитиму в снах…
Полишивши тепло на серці…

Стих ушедшему в небо любимому

Инне Щадину в скорби по безвременно ушедшему мужу Олегу

Разделила жизнь твою седая боль.
Как ребёнок, пишешь в соцсетях стихи.
Ночью за окном сычи кричат: «Не тронь!»,
Жаль, что ночи стали очень коротки.

Взять ружьё бы и на улицу, за ним
Среди ночи, подстрелить того сыча!
А в прихожей стало зеркало седым,
Так разбей его со злости, сгоряча!

Расставляла по квартире образа,
Сорок дней стихи — молитвы не идут.
И ступени в голубые небеса,
И на Божий суд Его по ним ведут.

Закрываешь ночью окна на замки
И лицо руками, чтоб не видеть тьмы…
Было раньше у тебя ведь две руки.
А теперь есть ты, исчезло ваше «мы».

И никто не станет утешать тебя ,
И спасенья не найти в сумбурных снах.
«До» и «После» разделилась жизнь твоя,
И застыло его имя на губах…

31.03.2020

Кузьмі Скрябіну

Життя. У одних людей воно насичене і різнобарвне, у інших — сіре та монотонне. Хоча… Це іноді нам так здається. А насправді  людям так добре. Їм не потрібні якісь бурхливі емоції чи події. Їм вистачає того, що у них є. І коли уважно спостерігати за людьми, то знайдеться багато про що написати. Ось саме тому тут будуть викладені життєві вірші, які можуть бути комусь — підтримка, комусь -урок, комусь — розрада чи навпаки, хтось побачить себе і зрозуміє, що таке  у світі не вперше і це надасть змоги винести випробування. Я наперед не знаю про що тут будуть вірші, але те, що вони про нас, людей- це однозначно. Тут не буде описів природи чи якоїсь архітектурної краси, тут будуть вірші про життя. А Ти, мій читачу, заходь у гості і читай. Читай-коли тобі важко, читай-коли тобі сумно чи коли ти закоханий. Читай вірші, коли є що сказати, але не знаєш як. Шукай свої рядки серед моїх віршів. Проживай їх. Наповнюйся ними. Цитуй їх і розмальовуй світ віршами, щоб він яскравіше вигравав усіма відтінками кольорів.

 Дякую тобі

Фото: Антон Антонюк

Як часто дякую тобі…життя?

Як часто я тобі співаю оди?
Дорогами постиране взуття,
І дотиками ніг тепліють сходи…

Вклоняюсь часто як?

І в Всесвіт шлю привіт ?
Словами сенс свого життя несу у люди.
Я дякую тобі, прекрасний світ!
Я дякую тобі на повні груди!

За тих, хто був і є, і буде ще в житті!
За Батьківщину і за край, а ще за маму.
За друзів, недругів, за тих з ким «по путі»,
За те, ким зараз є й за те, ким стану.

За вчителів, за серце, за талант,
Що маю змогу і бажання жити.
Що я не біженець і я не емігрант,
Що можу попри все, життя, любити!

Хай буде гімном Всесвіту хвала
Наповнюючи тих, хто є в журбі!
Планетою нехай летят слова:
Вклоняюсь доле й дякую тобі!

 30.06.2020

Одного разу я побачила у Фейсбуці, як молода дівчина жалілася, що її зрадив молодий чоловік. І саме в ту мить, коли вона найбільше потребувала його уваги і допомоги. Це було тяжко читати. Вона опинилась прикута до ліжка хворобою, а він счез з горизонту їх відносин. Мені дуже хотілось підтримати цю дівчину, тим більше, що ми товаришували з нею, і я написала їй вірша. Та це не просто вірш. Я хотіла, щоб його енергія та моє послання допомогли їй скоріше одужати душею і стати на  ноги. Щоб потім бути більш сильнішою. Адже дуже часто зрада коханого ламає життя жінці. Я знаю таких жінок. Вони потім все життя живуть цим болем, не вірячи нікому, не даючи змогу ні себе покохати, ні самій у відповідь. І живуть потім безліч нещасних людей на землі. І від цього стає на ній багато байдужості і просто холоду.

А душа бува незряча

А душа бува незряча, доню…
Добре то чи зле — не знати нам..
Не збирай сльозинки у долоню,
Душу не кидай усім вітрам.
Всьо, що в світі є, мабуть так треба.
Не судімо, нам всього не знать…
Те не відає ні доля, ані небо,
То ж нема чого і нам гадать….
Ти розправ себе, як пташка крила
Все що заважає — то забудь!
Пам’ятай, що б ти не попросила,
Ми то варті, отже нам дадуть!

Підніми лице у ясне небо,
Посміхнись, пошли туди привіт…
Тільки вірити у себе треба,
І тобі відкриється весь світ!

Янголу-охоронцю

Ти не спи, поки я буду спати, прошу: лиш не спи.
Ніби ковдрою, я замотаюся у твої крила.
Ти мій світоч, рятуєш мене посеред темноти,
Ти той вітер, що розправля мої рвані вітрила.

Замість подушки в мене хай буде лиш твОє плече,
Як дитина маленька, турботою твєю сповита.
Поряд ти і все зло, наче річка, повз мене тече,
А мене не зачепить, бо я твоїм захистом вкрита.

Я не знаю тих правильних слів і усіх молитов,
І не завжди прошу за спиною стояти в двобій,
Та я знаю, що ти мене любиш, бо  ти є -Любов,
Захищай мене завжди, прошу тебе, Янголе мій.

Жіноче

Я сама собі щастя жіноче,
І кохання наворожу…
І хай Всесвіт робить, що хоче
Але буде так, як скажу!

Буде щастя на смак медове,
Буде все, як захочу я!
Старе, давнє чи надто нове -
Та це повість буде моя..

Все сама собі зрежисую
Й запрошу у семи зірок…
Долю братиму не чужую..
Бо не тра мені помилок….

Ні вітри, ні сніги — морози
Вже не вихолодять душі…
Чешуть зорі вночі мені коси,
І нашіптують вголос вірші…

Проведемо обряд єднання,
Щоб дарунком у світ іти…
Я на землю прийшла в останнє…
Щоб ніколи вже не піти..

 * * *

Я зараз набираюсь сили
Тієї, що із сотню літ
Мої пра-пращури носили,
Себе рятуючи від бід….

Вже час, і все не випадково
Таланти і життєвий шлях..
Я маю в світ цей нести слово…
Й його лишати у серцях…

Навічно залишусь думками,
Через роки, через віки…
Можливо стануть молитвами,
Комусь написані рядки…

Хтось ними вилікує душу,
Хтось про кохання заспіва..
Тому писати вірші мушу,
Бо то є не мої слова…

Ми всі з’являємось у світі
Не просто так… Не задарма…
Знайди себе у розмаїті
Й скажи, ті… головні слова!

Я словом порятую світ

Поміж зорями не загублюся,
Я своя там, та річ не в тім…
Я у небо, як в себе дивлюся,
Й недостатніх шукаю рим…

Світить місяць в моє віконце,
Я розрада йому завжди….
В головах не сплять охоронці
Бо я маю дійти мети…

Відчуваю цілунок долі
Серед ночі в своє чоло.
Я несу по землі поволі
Те, що якось уже було…

Диву люди завжди готові..
І готові за ним іти..
Я несу ціний скарб у слові
І рятую ним наші світи…

* * *

Ніч. Дорога. Кермо. Ти один, із супутників — тиша.
В небі місяць байдуже гойдається — що йому ти?
Серед сотні зірок є одна, та, що найяскравіша,
За тобою слідкує усюди вона — не втекти.

Що за зірка то, і чом на в небі нема їй покою?
Кажуть люди, що все геніальне — то надто просте…
Оберігом твоїм, янгол всюди іде за тобою -
Я просила його! Берегти хтось же має тебе?!

Все у цьому житті швидкоплине і скоро минає,
Та є речі безцінні і їх не продать, ні купить.
Доки є хтось, хто нам молитви в оберіг посилає,
Доти Бог нас від лиха і зла, закрива й боронить..

* * *

Я скучила за собою
У розмаїті подій…
Проллюся із неба водою
І загублюсь серед мрій…

Сама собі зіркою стану
Й світиму в темінь ночей…
А потім, вірші до світану…
І втома щасливих очей…

Я дощ цілуватиму …вітром…
Весну привітаю тюльпаном…
Проллюсь людям в душі — світлом,
Натхненням для Всесвіту стану…

Відчула: зрождаюся знову…
Так кожного року буває…
Все в світі цім не випадково:
Життям своїм вЕсну вітаю…

Він не дзвонив

«Не реви! Ти чуєш? Не реви!
Обіцяю, Він повернеться до тебе…
Тільки ти надією живи,
І проси про це частіше небо…

Не сумуй! Ти чуєш? Не сумуй!
Що  казав -ділити навпіл треба..
Ти ві сні прийди і поцілуй…
Вам обом є щира в тім потреба…»

Говорила їй в той вечір сотні слів,
Та той біль прибрати мать не міг ніхто
Пожовтілим листям голос шелестів:
«Він три дні вже не дзвонив мені з АТО».

20.05.2017

 Розрада

Дуже часто ми, жінки, потребуємо підтримки та розради. Коли болить серце від втрати чи болю, коли скінчаються сили або світ повертається спиною. І тоді нам потрібно, щоб хтось притиснув до себе, обійняв, погладив по голівці і сказав:»Я поруч. Ти не одна. Я твоя підтримка.» І не має значення, скільки років жінці, і що за її спиною. У цю мить вона -маленька дівчинка..і потребує обіймів і людського тепла.

Хочеш, я обійму тебе, і ти станеш дитиною?
А я стану Всесвітом, що любить тебе будь-якою
Й посила тобі Янгола, щоби стояв за спИною,
Коли твоє серце вмиратиме…. скуте журбою.

А хочеш розрадою буду тобі, як то велів Боже?
А може і ні, то хіба мені варто то знати?
Ти знаєш, насправді я сильна і так всього можу,
Тільки треба це вміння, буває, від люду ховати…

Бо прийдуть і всю вип’ють, тоді тим, хто вартий не буде
Що пити у мЕні і в кого шукати рятунку…
Люди радо їдять мене, але на то вони й люди…
Їм не варто і знати, магічне що є в моїм трунку..

Дуже часто шукаємо серед знайомих й не дуже
Порятунку. Щоб хтось прикривав нашу спину позаду…
Світ не добрий, але й не лихий, ані ворог, ні друже…
Притуляйся в обійми, сьогодні тобі я — розрада…
23.05.-25.05. 2017

* * *

Тіло і душа — то різні речі.
Не відчуєш подиху біди,
А неспокій падає на плечі,
І заплутує свої сліди.

І не завжди прийде розуміння,
Та на серці — вартові стоять.
Інтуіції важке каміння
В душу.. та чи варто підбирать?

Привидом питання при дорозі,
Та віщунка карти не кладе.
Засинає жінка у тривозі:
Розум з серцем боротьбу веде.

Так, цей вірш про те, як важко буває жінці зробити правильний вибір у житті: до чого прислухатися? До серця? До розуму? А чи завжди серце потім виявляється правим? Так.це про кохання. Іноді воно не таке безхмарне, як нам здається. І розум кричить, щоб прислухались до нього..та чи завжди ми так робимо?

Невчасність

Чомусь я завжди роблю все не вчасно:
Пишу вірші, кохання зустрічаю,
І наче свічка, тихо догоряю,
Та вогник мерехтить ще і не гасне.

Іду у темряву, додому пізно їду,
Когось зустріну, з кимось — розпрощаюсь,
І помилками перед Богом каюсь,
Й боюсь у світі не лишити сліду.

Шепоче втома:» Відпочінь з дороги!»
А я з останіх сил — іду у гору..
І жовтим листям у осінню пору,
Як відчай, падаю комусь під ноги.

Плаче над віршем вона

Я читаю їй твої вірші,
А у неї в очах — сльози.
Думаєш, почуття в неї -гірші?
Просто це вплив життя прози.

Думаєш, вона так плаче,
Бо вражена моїм коханням?
Все не так, трохи все — наче
Її серце із замиранням

В цю хвилину його пестить!
І цілує його душу
Моїм словом.. Тобі це лестить?
Що ж, я визнати сенс твій мушу…

Тож пали мене -хай горітиме!
Вони так потребують слова!
Я їм дам, як мені — болітиме,
Як ти вдариш мене знову.

Я заллю своє серце кров’ю,
Мої очі знов стануть незрячі,
Й полетять вірші із любов’ю -
Світ чекає на них терпляче..

Хай болить! Хай слова сльозами
Мені падають в самі груди..
Все одно їм — що буде з нами,
Вони просто звичайні люди..

І не знають.. А мо й не треба?
Хто я … В чім моя суть земна?
І підморгують зорі з неба,
Й плаче знову над віршем вона.

Вона

Вона ночами чеше сивії коси, що падаюь на підлогу.
Розбиваючи дошки, важкі спомини прокладають дорогу
в її мозок. Про молодість, чоловіків та коханців,
Про маленького хлопчика у куцих синіх штанцях,
Про чорнії брови і як нікого не кохала,
Про все, що дала доля і чого вона не мала,
Хто завинив їй і кому вона нічого не винна.
Життя дощем у вікно, наче ніч, швидкоплинне.
Чорні брови лишились і хлопчик у штанцях,
Та вона не відчула його любові вранці.
І тремтять її руки, а срібна обручка
Нагадує про гріхи,плата — хвора онучка.

Бог не чує, та чи вона каже до Бога?
Скоро їй всеодно до нього дорога.
Й молода не бажає її поважати,
А вона ж бо її чоловікові — мати…
Ложка супу- тремтить, чорні брови лишились,
Чеше коси ночами, там, вгорі, помилились..
І лице, вкрили зморшки її нелюбові,

І ночами вона чеше чорнії брові.

А як стане у вікнах раненько світати,
Вона знову згада, що поганая мати,
Що йому не дала ні турботи, ні ласки,
І читала «Марго» замість доброї казки,
І донька не приходить,й чекати не сила,
Та нічим у житті себе не обділила.

Так проходять її дні і темніі ночі,
Вицвітають і коси, і яснії очі.
Хто раніше пішов — не дає їй заснути,
Хто цілунків її випив, наче отрути.
І вона не збагне: ось навіщо приходить,
Той, на кого хлоп’я в куцих штанцях походить?

Чеше коси стара.Крутить гульку й співає,
Що полишить по собі-її не чіпає.
на обличчі застигла маска із нелюбові,
Лиш коханців буває згадає в розмові.

Та помолиться на Миколая ікону,
І чесатиме знов чорні брови до скону.
І горітиме вогником божим лампадка,
А життя її буде для інших- нагадка.

Іноді ми марнуємо своє життя, живучи лише для себе. Та настає час, коли ми не можемо зрозуміти, чому ж у нас немає того, що є в  інших. Де тая любов дітей, якої так чекаєш на старість? Де те задоволення від прожитого? Де тая мудрість, яка з роками передається іншим? Багато питань, які не дають ночами  спати. Та чи завжди настає це прозріння? І коли ти бачиш таких людей, то розумієш, що їх життя може бути як нагадка про  сенс та правильність існування, про Бога та про те, навіщо ми приходимо на Землю.

Хто винен?

Вона тягне його від смітника
І кричить що не встигає нікуди,
А малий вперто суне туди сірника,
Бо так вчили робити його добрі люди.

Що смітити-то гріх, або просто негоже,
Та ось мати його не вважає так, схоже.

Потім котик сидить на порозі нечемно,
Значіть штурхати слід, він «безхатько» напевно.

Потім цвиркнути на зауваження круто
І загнути матюк, подивитися люто.

Мамі ж ніколи тим вихованням займатись,
Мамі встигнути треба пофарбуватись,
Вії ще наростити, манікюри зробити,
Ій немає коли виховання робити.
Бо на те є і школа, і дитячий садочок.
Ось і куртка не вміщується на кілочок:
Хлопчик виріс, змужнів, став дорослим і гарним
Але іноді дуже нечемним, вульгарним.
І дратовано матері каже буває,
Що вона його слів чомусь «не доганяє».
Що стара «припухає» і щось вимагає,
І що іноді жити йому заважає…

Він крокує життям і бере, що захоче.
Марно світ загляда у пусті його очі.
Бо його не бентежить, ні родина, ні люди
І його не обходить, що з країною буде.

Йому винні усі: влада та депутати,
Бог та янголи і нешанована мати.

І живе лише в нім особиста потреба,
А все інше, це те, що лиш дурникам треба.

Скільки ж їх по землі є таких ось «хлоп’яток»?
Їх не кілька, і навіть, на жаль, не з десяток.
Їх мільйони, яких » обійшло» виховання
І споживче ми бачимо їх існування.

А все так починалося просто й безжурно,
Хлопчик лише сміття хотів вкинути в урну,
Хлопчик просто мав вирости сином країни..
А ким виріс ?… І хто в цьому випадку винен?

Зоряна птаха

Він називав її відьмою і казав, що вона досить мила,
А вона ховала за спиною свої чорні складені крила.
Він їй читав нотації і виховував, мов дитину,
А вона з насолодою терлася об його небриту щетину.

Він так хотів бути лідером чи першим в її щирім серці,
А вона, коли місяць був повним, лиш благала його: «Не сердься.»
Він робив її просто жінкою, забирав її волю та силу.
А вона у його непростім житті ясним промінем тепло світила.

Він на сльози її майже не зважав і робив помилки щоденно.
Наче квітку, з корінням жорстоко рвав, а вона всміхалась блаженно.
Все було б, як у всіх, та вона не всі, і хоч він намагався це вбити,
Вона так хотіла літати ві сні, забуваючи, як це робити…

Так в один прекрасний для неї день, вона знову розправила крила
І над містом великим майнула тінь, то у вирій вона злетіла!
Чорні крила, на них руді рядки, а вона хотіла лиш щастя..
Чешуть коси їй, як колись, зірки і чекає Бог на причастя.

10.01.2018

Коли опускаються крила

Коли опускаються крила і тінь падає на чоло
Згадай, що усе минає і все вже колись було.
Ти просто зараз людина. Босоніж пройди по траві,
Торкнися вустами неба й радій, що усі живі:

Близькі твої, рідні, друзі. Це щастя. Тож пий цю мить.
Вночі не дивися в небо, хай трохи ще поболить.
Адже час всьому настане і ти станеш «на крило»,
Щоб в небо злетіти знову й позаду лишити зло,

Щоб пісню свою співати таку, як велів сам Бог!
А отже звільняй серденько від болю та від тривог..
Ти знаєш, що все не просто і шлях щоб земний пройти,
Ти маєш щасливим бути й уперто йти до мети!

Ворожка

«Розклади, ворожко, свої карти.
Розкажи мені про долю на віку.
І які мені співати мантри,
Щоб пройти життя свого ріку?

Запали всі свічки у кімнаті,
Помолись чи що там тра робить?
Мені треба долю свою знати,
Щоб піймать оту щасливу мить.»

І ворожка карти розкладала,
І долоні розглядаючи мої,
Очі долу тихо опускала,
І розглажувались зморшки на чолі.

«Я казати зараз нічого не буду.
Все, що доля написала на житті,
Ми сприймаємо як вирок, бо ми -люди,
І живем, буває, як у забутті.

тільки все не так, все трохи є інакше.
Ворожіння -то підказка, просто знак.
Ти сама життя собі малюєш завше,
І сама його присолюєш на смак.

Все що зробиш, то твій вибір, твоє право,
Лише захисту проси у сил святих.
Бо чекають слуги темного лукаво,
Крізь людину, у ділах його земних»

Так казала, а сама думку гадала:
Хто би їй самій ту карту розіклав?
Зірка у вікно ворожки заглядала,
І син Мари у кутку питань чекав.

Душа

Як часто своє щастя ми не вміємо впізнати.
І крилами чіпляємось не за свої світи,
Аби не чути пахощів і криків самоти,
Ми згодні з першим ліпшим свою долю поєднати,
Й нести свої й чужі, на плечі складені, хрести.

А Всесвіт оберігами нам встелює дорогу,
Та ми — сліпі буваємо чи впевнені в собі,
Загубимось в буденності і у гучній юрбі,
І вперто не зважаємо на ту пересторогу,
Кладемо п’ятака, в долоню, схиленій журбі.

Та лиш ночами темними, як повня в небі грається,
Душа кричить до Всесвіту : «Чому ж ти не вберіг?»
Адже до купи сходились сто тисячі доріг,
А я пішла на крайнюю, де хилий міст хитається,
Й себе раз надцять зрадила, а то великий гріх.»

І що казати Богові? Він з Янголом — все бачили:
Що крила обгоріли та не в праведних вогнях,
І що себе втрачаючи, ховаємось у днях,
І просимо так щиро і сердечно так пробачення,
Приходячи до церкви і до Бога по святах.

А варто схаменутися і у душі спитатися:
«Чому ночами темними ти стогнеш і мовчиш?
І серце кров’ю точиться і покрива спориш,
А крила обгорілі починають обсипатися
Й сталевий присмак крові, наче в грудях гострий ніж.»

Послухай її, рідную, вона брехать не навчена,
Вона тобі розкаже, про що мусила мовчать.
Про те, що по ночах з кутків сташні чорти сичать
Про те, що Богом на Різдво вона була пробачена,
І має сил достатньо, щоб тебе порятувать.

Тож часто так буваємо до себе неуважні ми,
Заглушуємо шепіт снів й душі тужливий спів,
І губимо себе серед брехні й облеслих слів
Себе ж під ноги стелемо, неначе килими,
І пилом розпадаємось від тисячі вітрів.

Летіли гуси

Мам! Я бачила твоїх лелек чи то гусей..
Вони курликали, мов кликали з собою.
І в серці запекло чомусь мені журбою,
Неначе вирвали той клич з моїх грудей…

Я нещодавно теж лелекою була
З теплих країв все рвалась, рвалася додому,
Було там тепло, але відчувала втому
На серці, на душі.. Я не змогла.

І як вони, летіла з стомленим крилом
Додому й пісня суму мої груди рвала…
Мене сьогодні в небі птаха привітала,
І місто сповнилося веснянним теплом.

Мам, я сьогодні журавлиний крик
В житті уперше чула у Кривому Розі,
І сльози стримати чомусь була не взмозі
І проводжала ключ, аж поки той не зник

В далечині… А сльози -символ таїни
Текли від того, що я вдома! В себе вдома!
І все моє, до болю все знайоме
Й цілує місто мене подихом весни.

7.03.2018

Безмамкині діти

Вона все сміється й нарощує вії,
Щоб люди не знали, про що справжні мрії.
Щоб зорі не чули, як плаче ночами,
І як, мов дитина, шепоче до мами…

До мами, якої на жаль, вже немає
Та тільки вона її в світі тримає.
Ні, донечка є ще, смішне янголятко,
Її чоловік, її донечці — татко.

Він сильний і дужий, і навіть надійний
Й буває вона йде до нього в обійми.
Та іноді, наче ота сиротина,
Вона хоче мами… самотня дитина.

Її сірі очі не скажуть, що знають,
Як зорі вночі колискову співають,
Вона хоче думать, що то слова мами,
Дорослая жінка з важкими думками…

Так часто я бачу, сумная картина:
Сама вже є мама, та в серці дитина.
І хочеться іноді щиро сказати:
«А хочеш, я зараз тобі буду мати?

Іди, обійму, і притисну міцненько,
І через обійми почуєш ти неньку.»
Щоб знала, що поряд вона завжди буде,
Аж поки дитина її не забуде.

Задумано якось було небесами:
Ми — діти, поки ще живі наші мами.
А далі… Чи варто про це говорити?
Дорослі… самотні… безмамкині діти.
2.06.2018

Зупинись!

Фото: Володимир Янович

Достеменно ніхто не знає, що буде потім…
Може листя опале закриє твій обрій.. на сході…
Може зорі станцюють у твОю честь палке танго…
Може маревом жовтим розтанеш в мутнИх водах Гангу…

Може там, на хмаринах, все вирішили за тебе?..
Або ні… Маєш сам здогадатись: від тебе що треба?..
То важливо це знати?… Чи краще сам будеш писати
Кожен день? Адже світові є що у тебе сказати?

Опускаються смогами важко у твОї легені
Ці питання? Сьогодні ще є час , а завтра — не знаєш…
Тож спитай себе, адже дні мчать, наче коні скажені…
Коли день Той прийде, що по собі залишити маєш?

28.09.2018

Убережи мене, мій Боже, від ..Іуд..
Від лицемірів, завидющих та жадоби..
Від тих,хто пригощає стравами з отрут,
Але людини образ має лиш подобу…

Убережи мене, від щирої брехні..
Від лицемірних поцілунків та від фальші..
Від каяття, що нам приходить увісні,
І жалюгідних забери… та чим подальші

Від богохресних, патріотів та святих..
Від тих, хто з брудом перемішує все чисте..
від над розумнх, або надто аж тупих,
Від тих, хто лізе у життя моє навмисне…

я відмовляюсь з ними пити..свою кров..
своє в них пекло..розум їм не поміняти
І мов закляття,я шепочу знов і знов..
Убережи.. й не Дай мене їм розіп’яти…

Твій син колись так само в небо шепотів..
Ти пам’ятаєш улюлюкання задирок?
І білим птахом знову розпач полетів:
Так люди вкотре підписали собі вирок…..

08.12.25

21 листопада у Івано-Франковську у музеї Небесної Сотні відбуватиметься презентація збірки поезій присвячених Небесній Сотні, куди увійшли мої вірші. Книгу покажу пізніше. Я теж була запрошена на презентацію, прочитати свої вірші, але на даль, робота і я не змогла відвідати Франківськ..

Тернопільська обл..

Слободян Тарас Ігорович (10.12.1982- грудень-січень 2013 (‘14 )

Тернопіль

Працював у Тернопільському
національному економічному університеті. Неодружений.
Хлопець перебував на Майдані під час заворушень у Києві, проте потім безслідно зник. Знайшли його мертвого у лісі на Сумщині, без кисті руки з
численними слідами тортур. Точної дати смерті встановити не вдалось. Відомо лише, що сталось це в проміжку часу між кінцем грудня 2013 року та початком січня 2014 року.

Тридцять перша зима

Тридцять перша зима вийшла зовсім незграбна..
Тридцять перші літа впали в ноги тобі..
А країною наволоч лізла нахабна,
Набиваючи сріблом кармани тугі.

Не стерпів. Не змовчав. Бо не сила терпіти,
Що країну скубуть, топлять в злиднях її…
Тридцять перша зима… Тобі б жити і жити…
Цвіт народу, країни, своєї землі…

Весь Тернопіль в квітках, у пошані схилився,
І уже неможливе твоє забуття.
Тут Герой України колись народився,
Щоб за рідну країну віддати життя.

* * *

Що, Тарасе, по собі залишив?
Батька й матір, посивілих враз?
Поселились в хаті сум та тиша
Чорно-білим світ став в одночас.

На Майдані бились побратими,
Поряд телефон твій не змовкав…
Та далеко був, уже не з ними…
Під кущем калини помирав..

А кати, глузуючи, вбивали -
Та Господь підмоги не надав…
Первоцвіти рясно розцвітали
Навесні, де кров ти проливав..

Над Тернополем сіяє зірка,
То душа Тарасова нам світить,
Плаче зорепадом небо гірко,
Розсипаючи по лісі первоцвіти..

—————————

Подригун Олександр Володимирович (23.01.1972 — 23.02.2014)

Хмельницька обл., Білогірський р-н, с. Залужжя

Відразу після побиття 30 листопада 2013 року «Беркутом» мирних активістів приїхав на Майдані Незалежності у Києві, де став активним учасником Революції гідності.
21 лютого 2014 року був жорстоко побитий, внаслідок чого отримав важкі тілесні ушкодження. Його знайшли на вулиці Лісовій у Києві з розбитою головою, череп проломили так, що кістки увійшли у мозок. Був шпиталізований до
однієї з київських лікарень, де і помер.

* * *

Надію січень кидає до ніг.
Майдан стоїть. Заграва в небі сяє.
Подумати Сашко тоді й не міг:
В останнє уродини зустрічає.

А через місяць, точно день у день,
Коли лунали постріли мерзотні,
Стояв під звуки янгольских пісень
З братами мужньо у Небесній Сотні.

Життя недовге — лише сорок два,
Своїх пісень не встиг всіх заспівати…
І вулиця, що зветься «Лісова»
Тебе назавжди буде пам’ятати.

Сашко Подригун! Ввійдеш в майбуття
Ти пам’яттю та шаною людською,
Залужжя знає Україна вся,
Хмельничинна пишається тобою!

———————

 Арутюнян Георгій  Вагаршакович (04.07.1960-20.02.2014)

м. Рівне

* * *

У вірменській душі серце билось вкраїнське,
І палало нестримно, наче птаха політ,
Та прошила накрізь пуля злая, чужинська,
Обірвалось життя, на Майдані поліг…

Плаче небо сумне, плачуть хмари та зорі,
«Плине кача» над Києвом, все у квітках…
Ти пішов в небеса, у края неозорі,
Полетіла душа, наче зранений птах.

Місто Рівне ховало Георгія щиро,
Та країна героїв своїх пам’ята,
І у сотні Небес спочивай, брате, з миром,
Обіцяємо: житиме справа свята.

Ми здобудемо гідне життя та свободу,
Для народу, країни в тяжкій боротьбі…
Ти — небесний герой, ти є приклад народу,
І вклоняється низько країна тобі..

Був етнічним вірменином, але дуже любив
Україну, її культуру та історію,
був справжнім патріотом своєї нової
Батьківщини, відчував біль своєї нової
держави, вболівав за її долю, підтримував її
в боротьбі за свободу, прагнув
їй добра та кращого майбутнього, мав
активну громадянську позицію, не
міг миритися з безправ’ям та соціальною
несправедливістю, був готовий
віддати заради української землі найцінніше
– своє життя.
Взимку 2013-2014 років перебував на
Майдані Незалежності у Києві,
де був активним учасником Революції
гідності. 20 лютого 2014 року
загинув біля Монументу Незалежності
внаслідок вогнепального
поранення, куля снайпера увійшла в ліву
частину шиї і вийшла через
праве плече. Похований у місті Рівне на
Новому кладовищі.

Мені болить моя країна

Мені болить моя країна,

Рубцем на серці запеклась,

І душі «Сотні» в небо линуть,

Та Україна не здалась.

Мені болить моя країна

І смуток розум поглина,

Вона, як мати, в нас едина,

Та як життя, вона одна.

Я кришталевою сльозою

Щит дерев’яний окроплю,

Моя країна, я з тобою,

Тебе кохаю та люблю..

30.03.2014

До дня Розстілу Майдану

Небесній Сотні

Молилась мати.У кутку стояла,

Для сина доленьки просила у Святих,

Він був далеко, та стара не знала,

Що вже нема її соколика в живих.

І свічка полум’ям червоним мерехтіла,

Чаділа димом в стелю, чорним та їдким,

Стара у Господа багато не просила:

Щоб повернувся син до матері живим.

А за вікном зима скрегоче та лютує,

На небі янголи похмуро-мочазні,

Господь молитви материнської не чує,

І слізьми землю укривають матері.

Загинув син, кати за правду вбили,

Та не дозволимо нікому нас зламати,

Боротись будемо, допоки стане сили

І поки молиться під Образами мати.

25.04.2014

Дівчина «Осінь»

Алла Балабан

Дівчино рудоволоса, хто ти?
Вогники в очах, мед на вустах…
Впали в коси краплі позолоти..
Наче загубилась у світах…
Засміялась щиро та грайливо:
«Бачиш, вітер парком лист жене?
Називай мене, як серцю мило…
Люди ж «осінь» звуть усі мене…
Я в усьому: у жовтневім цвіті,
В листопаді, в паморозі мрій..
В кольорах яскравих розмаїтті,
В кожній жінці ген зустрінеш мій…
Придивись, заглянь в жіночі очі
Он вона всміхнулась — все сія!
Падають зірки в морозні ночі…
То планетою крокую я.
24.10.2016

Море. Осінь. Я.

Лебеді над морем.
Ноги у піску.
Чорне та червоне
У собі несу.
Думка полетіла.
Зупинись! Стривай!
Все, як я хотіла.
Вересневий рай..
У моїм волоссі
Засина зоря.
Ранок. Море. Осінь.
Хвилі. Всесвіт. Я.
22.09.2015

* * *

Стука грім у моє вікно,
І гримить, і гергоче, стука….
Хтось покинув його давно
І відтоді в душі розпука.

Загляда у вікно дощем,
І шибки омива сльозами
І від цього на серці — щем…
Наче це все було із нами..

Я була, не за це життя,
Йому парою в небі синім…
Та покликала вниз земля,
І живу на ній жінкою нині…

Він шукає свою любов,
Вічний біль — його таємниця..
Стука грім мені знов і знов..
Я була його Блискавиця..

* * *

Цілий день лив дощ сьогодні, цілий день…
На вікні свої картини малював…
Заспівав усіх, що знав, мені пісень…
Загравав до мене, щиро загравав…

Я вдивлялася між краплі дощові,
І на мить здалося..ні… тільки здалося..
Дощ тебе намалював мені на склі,
Наче знав, що в моїм серці відбулося…

Цілий день втішає сірий дощ мене…
Я і він — ми рідні з ним, одна стихія.
Стука крапельками :»Не сумуй! Мине!»
Мій прихильник із сузір’я Водолія…

Він співав їй мелодій сумних та веселих,
Він читав їй вірші, про кохання і сум,
Свіжим подихом вітру вривався в оселю,
І кружляв в голові хороводами дум…

Прохолодою пестив і зваблював тіло
І цілунки по шкірі стікали дощем…
І неясне бажання у грудях тремтіло,
А в душі ледь відчутно прорізався щем.

І до нього вона простягла свої руки:
Обійняти, притиснуть його до грудей…
І назавжди щоб поруч із ним, без розлуки -
Крізь роки, серед богів, зірок та людей…

Це не казка, не сон, це бува поміж нами,
Та не кожен побачить інтимнішу мить…
У відкритім вікні, на межі між світами
Із дощем на побаченні жінка стоїть…

Про Любов

Все, що я відчуваю до тебе, то хай поміж нами…
Ідеальний коханець, хранитель моїх слів і снів…
Зачаровуєш серце і зваблюєш душу піснями,
І закохуєш сотнею тисяч небесних вогнів…

Я тебе проміняла на інших -нема їм рахунку
Все життя тобі зраджую, тільки мене ти простив…
І чекаю твого, прохолодного ледь поцілунку…
Щоб жагу мою ним і нестримний вогонь загасив…

Ти і я… Таємниця і ми тут з тобою безсилі.
Поміж нами тяжіння .. і хто би і що не казав..
Накривають мене чарування невидимі хвилі…
Я люблю тебе, дощ…Ти навік моє серце украв…

Різні вірші

Кольори тижня

Має кожен день відтінок,
Ось наприклад — понеділок,
Він немов те синє море, трохи з ранку — холодить.
А віторок більш м’якіший,
І відтінок — більш світліший,
Має колір, більш тендітний: пестить нас небес блакить.

Середа — червоне сяйво,
Порівняння будуть зайві.
Колір руху і енергій, і робота, аж кипить!
А четвер стає рожевим,
Наче цвітом яблуневим,
Щось магічне є у ньому, забарись і зникла мить!

Ну, а п’ятниця — сестриця,
Вся зелена, мов ялиця,
Колір спокою дарує — скоро ж будуть вихідні!
Тож субота яскравіє,
Жовтим кольором радіє,
І дарує безтурботність всім: тобі, йому, мені.

А яка ж тоді неділя?
То, немов чарівне зілля!
Кольорами та відтінком, веселково виграє!
Бо для кожного дозвілля
Є своє, бо то -неділя!
Мерехтить таким відтінком, що в душі у тебе є!

8.05.2016

Маленький вірш про весну

Фотограф:Антон Антонюк

А отже березень прийшов…
Чекала ? Ні! Гуляла зиму.
Снігам вірші писала знов
Та час останьої, жаль, сплинув…

Всьому свій строк, всьому кінець,
Я проводжать її не стану.
Казав учора вітерець:
«Не піддавайся на оману!
Не озирайся, йди вперед!
Шануй сьогодні, день дозрілий
Кохай, життя солодкий  мед
Пий спрагло, щастям захмеліло…»

Я йду назустріч цій весні.
Цілую небо, місяць, сонце…
А березень кидає дні
В моє відчинене віконце…

2.03.2017

Ліричні вірші

* * *

Мені б не розучитися любить…
Мені б не розучитися кохати…
І навіть, як гірка настане мить
І в небі буду зіркою блукати -
Себе не загубить би в самоті,
На безнадійність не перетворитись,
І світочем у повній темноті
Для когось, як надія, засвітитись..

І не важливо де я є і з ким,
І буду перша я або остання..
Я стану трунком терпким та п’янким,
У Всесвіт розливаючись коханням..

* * *

Відчуваючи дотики пальців на шкірі,
Очі нишком прикрию — відпущу почуття…
Розливаються хвилі магнітні в ефірі,
І затягують дужче мене в забуття.

Голос пестить мій слух, та милує, мов море…
І невиразні мрії огортають теплом…
Наче то через нього Всесвіт щастям говоре…
Наче янгол мене ледь торкнувся крилом…

Закарбовую в пам’яті мить… Погляд в очі…
Наче в морі тону… І не знаю, чи  сон…
Є багато підвладного силі жіночий,
Та сьогодні йому я здаюся в полон.

* * *

Спати вночі мені холодно стало. Незвично…
Небо блакить свою губить, мов скоро розтане.
Киснем повітря біднішає так методично…
Сонце всміхається штучно… неначе востаннє.

І перехожі, мов потяги, йдуть в невідомість.
Замість птахів на деревах лиш ворони крячять…
Дихати я забуваю — втрачаю свідомість…
Очі вдивляючись дивляться, але не бачать….

Хмарами небо закрилось від мене поволі…
І я кричу на весь світ: То чому все так дивно?
Відповідь світлом крізь день шлють поблажливо зорі:
Поруч немає тебе і мені стає зимно…

* * *

Відпустити тебе чи затримати? Що буде краще?
Затулити весь світ чи стікати водою крізь пальці?
Бути поруч завжди чи покинути напризволяще?
Стати штормом у морі для тебе чи сонечком вранці?

Бути в спрагу водою? Або лихоманкою в спеку?
Може вітром грайливим обличчя твоє цілувати ?
Без питань за тобою збиратись в дорогу далеку?
Стати ціним дарунком чи присмаком терпкої втрати?

Ким ти хочеш, щоб стала? Скажи мені довгим мовчанням…
Лиш очима скажи — я ту відповідь зможу зчитати..
Хочеш подихом стану для тебе? Найдовшим.. Останнім…
Можу.. я усе можу.. та тільки чи варто ставати?

* * *

У твої обійми упаду дарунком,
Що в житті траплялось — забувай скоріш.
На вуста печатку ставлю поцілунком,
Все, що пам’ятаєш — там же і полиш.

Не гадай, що буде наперед, не треба.
Зморшками питання на твоїм чолі…
Зіркою під ноги упаду із неба ,
Щоб життя дорогу освітить тобі.

Тимчасові гості — ми крокуєм світом
І щасливим стати нам хоча б на мить…
Почуттів відтінки  в серці — буйноцвіттом
І чомусь нестерпно хочеться так жить..

* * *

Я вночі для тебе зірку запалю…
Хай освітлює усі твої дороги..
І з чола хай прибере усі тривоги,
Зробить все для тебе так, як я велю…

Ще проситиму я Місяць, ми-свої:
Захищає хай твій сон від темних сил,
Поки сонце не зійде на небосхил,
І поки в гаю співають солов’ї…

Попрошу у Бога, щоб тебе беріг,
І триматиму тебе десь біля серця…
Ти на мене через це не сердся…
Почуття мої — то є твій оберіг…

А як скажеш, що не треба — я піду…
Не ридатиму і рук ламать не стану…
Я серпанком у твоїм житті розтану,
Та не згасну — в небі зіркою зійду…

Не загуби мене

Допоки буде мені цікаво
І похвилинно про день питатиму,
Це значить, що я тебе згадую і кожен день ти в моїй душі…
А як розпитувать буду мляво
І інтерес свій лише вдаватиму,
То значить втримати не зумів мене і ми потроху стали чужі…

Допоки в очі твої — заглядую,
І про проблеми всі вислуховую,
Пріорітети не мають значення, твій біль у тілі моїм болить…
Я буду завжди тобі розрадою,
І почуттів своїх не приховую,
Ти лиш не стався до нього байдуже, бо то свіча ніби — гасне вмить..

Допоки серцем тобі відкритая,
Все розумію я, пробачаючи,
Ти збережи все, як є потребою, бо почуття мої — то скарби.
Життя, то книга та не підшитая,
Листки зім’яті у ній гортаючи,
Не загуби мене на сторінці десь і серед літер не загуби…

Осіннє 

НасипАла осінь зорі у волосся
І співало море про своє життя.
Все, що в моїм серці щиро відбулося
В неозоре небо відпускаю я.
І підхопить Всесвіт неспокійні хвилі,
Рознесе по світу серця мого щем.
А зірки на небі мерехтять безсилі
Й опадають в море зоряним дощем.
Я підставлю руки — хай в мої долоні
Крапелькою щастя упаде зоря…
Поцілунок долі на вуста солоні,
Спраглими вустами відчуваю я…