Багато віршів написано сучасними поетами. Про все. Про життя і природу, для дітей і про країну. Тут будуть сучасні українські вірші про кохання. Про сумне кохання. Про розлуку та біль, про неможливість бути разом закоханим та про.. про багато чого. Адже всієї палітри емоцій та почуттів закоханих людей хіба можна передати якимось одним реченням? Ні. Кохання і все, що  з ни пов’язане, настільки багатогранне, настільки строкате, що поетам ще роботи на три сторіччя вперед. І кожен вірш, написаний про кохання, а особливо сумний, знайде відгук у чиємусь серці. Адже як не крути, а щасливе кохання так нас не торкає, як нещасне. Щасливе все зрозуміло, все іде по плану. А нещасне кохання: це і розлуки, і біль, і сльози, і розпач. Депресія та смуток, розчарування і …Але це все -життя. І якби не було нещасного кохання, то мабуть і не було би стільки прекрасних віршів та пісень, кінофільмів та романів. А музика? Ох, яку гарну музику пишуть композитори, коли їх серце розривається від болю за коханною людиною.Отже, нові вірші і до того ж сумні.

Осінь  в серці

Осінь в серці, плаче..
Осінь — сіре небо..
А душа — незряча..
Так тоді їй й треба.

Осінь в коси впала,
Огорнула сумом.
Та цього їй мало -
Замислила думу.

Думка полетіла,
Як хмара свинцева..
Не в той потяг сіла:
Станція «кінцева».

Тоненьким намистом
Журбу одягаю..
Осінь падолистом
Мене привітає…

Я її нап’юся,
Як води з криниці…
Осінь! Я боюся..
Та це — таємниця.

Гірка таємниця

Ми про це не скажемо нікому:
Просто разом їдемо в купе…
Протилежно — в потязі одному.
Стіл накрили, а меню — скупе…

Ти відводиш очі, я — вдивляюсь.
Ти — на південь, а на північ -я..
Думаю, про щастя. Посміхаюсь.
Більш скромніша посмішка твоя.

Де ти вийдеш? Я трохи раніше?
Може запитаєм у зірок?
«Машиніст, давай газку! Скоріше!»
І осінній у вікно листок…

Нам би помінять свої квиточки,
Вийти щоб на станції одній..
Долю розриваєм на шматочки.
Не розказуючи жодних мрій…

Дуже скоро потяг цей несеться.
Я — на південь, а на північ — ти…
У людей частенько так ведеться:
В протилежні їдемо світи..

Тяжкий двобій

Хочу сукою на луну …вити…
Рвати крила й під ноги.. топтати…
Так кричать, щоб планета — з орбіти..
І світи всі в один — змішати.

Заспівати б, та лиш -скуління..
Мені б зорі на небі — сплутать…
Рву із серця тебе.. з корінням
Почуттів розриваю пути…

Я не Бог, я людське створіння,
В безнадію із головою.
Ніжний паросток рве каміння..
Хто живим вийде із двобою?

Я згубилася

Я згубилась по краплях з тобою…
Мов ріка, в спеку що висихає..
Затуманилось в серці журбою…
Загубила себе і шукаю…

Знаю, що сама винна у тому.
Хто у світі цім не помилявся?
Йду уперто по льоду тонкому,
Він слідами моїми ламався..

Відпусти! Ми не скажем нікому.
Не твоя мабуть я є планета..
Я так хочу вернути додому
Своє серце, порвавши тенета..

Відірвусь і полину у небо,
Відшукаю себе знов і знову..
Мені так небагато і треба..
Відпусти моє серце додому…

Я -лист осінній

Я — лист осінній. Голле гілля. Я один…
Мене чекають. У блакитнім рАю.
Я клена старого лишився єдин син…
Але і я його сьогодні полишаю..

Он вітерець цупкий: » Скоріше рви мене!
Я вже готовий відлетіти в синнє небо!
Хто не кохав, той цього щастя не збагне -
Чекають там. Тож мені встигнуть конче треба!»

Але… О! Що це? Вниз лечу я стрімголів!
«Мій вітерець-чому мені не помагаєш?»
Піднятись в небо я без тебе не зумів..
Моє падіння радо ти спостерігаєш»..

Кружляє парком той смішний останній лист..
Він рвався в небо. То було його кохання.
А вітер, що любив та пестив падолист,
Сміявся з дурника. Бо що йому страждання

Якогось листячка? Он парком лиш пройди:
Все вкрито листям, наче килимом. Під ноги.
І краплі дощові залишили сліди,
Розмивши мрії, полишаючи тривоги…

Я — лист осінній! Вся краса у ваших ніг!
Мій шелест то мій спів, мелодія остання…
Я став би зіркою для неба, якби міг…
Щоб тільки доторкнутись до свого кохання…

* * *

Стій! Стоп -кран!
Ця станція -не моя!
Все — обман!
Все вигадала я!

Ми лиш тіні
В примарному світі,
На світлині
Люди — графітті.

Почутями
Граємо вдало,
Поміж нами -
Сонце сідало..

Кажеш доля?
Хапай! Не гребуй!.
Ми без пароля
Нікому не треба!

Люди -загадки,
Душа -таємниця,
Не маєш гадки,
Що кому сниться.

Я — наготові,
Ти «той»? Не вгадала?
Віднайдем нові -
Хіба того мало?

Так і блукаєм
Світом, зірками…
Щастя шукаєм,
А воно — з нами..

Напишу свою казку

 

Можна я здамся?..Тихенько.. Без бою..
Й по течії попливу.
Сум та розпуку пущу за водою -
Я пишу казку нову..

Там, де є щастя й немає страждання,
Дійсно, навіщо страждать?
Казку про щастя й людськії бажання,
Хтось має всеж написать…

Добре буть магом або чародієм,
Кимось із них стану я….
Казка де буде любов та надія..
Й це буде — казка моя.

Я звільняюсь

Я звільняю тебе з «коханих»,
Мать скінчились усі вірші…
Це не добре і не погано,
Це останій мій крик душі..

Назмагалися та награлися,
Досить з мене тих слів … німих
Зорі ввечері загорялися
Тільки вранці не видно їх..

Все придумала, все перЕжито
Віє вітер у голім степу…
Почуття, то тонке мереживо
Оповинуло душу сліпу..

Я звільняю й сама звільняюся…
Від придуманих мною тривог…
Я собі, як іконі, вклюняюся,
Бо тепер я сама собі -Бог!

 * * *

 

Трошки напишу вам про кохання..
Як про літо..чи осінній сум..
Це — як прокидаєшся із рання -
В голові танцюють сотні дум…

Це — коли вдивляєшся у вічі
Кожному, з питанням:»Може він?»
Й розумієш, не буває двічі
Погляду… Тих декілька хвилин…

Біль його болить в твоєму тілі.
За думками — телефона плач..
І слова лише вам зрозумілі,
І коли пече його «Пробач»…

Одночасно плачеш і смієшся,
Ревнощі і «Все! Покинь мене!»,
Це коли ніяк ним не нап’єшся,
І боїшся, що це все мине..

Це … весь Всесвіт в тебе під рукою.
Пісня ця стара і знов нова..
Це — на плечі падають журбою
Ним так і не сказані слова…

* * *

Ми у друзях з тобою … не лишимось,
Й ворогами не станемо теж…
Хоч ілюзією і тішимось…
Не буває нічого без меж…

Не ціннилось що — не поціниться..
Кращі спогади я збережу..
Почуттів море у душі пінниться -
Ми пройшли непройденну межу.

Далі підеш сам — я дивитимусь
Трохи з болем прощально услід.
І лиш в церкві іконам молитимусь,
Щоб тебе вберігали від бід…

І сторінка життя нова пишеться,
Мов латаття, все відцвіло…
Тож хай спалахом в пам’яті лишиться
Все, що з нами раніше було.