Архив рубрики «Авторське слово»

НЕ СВАРІТЬ ТЕ, ЩО МАЄТЕ. БО ОДНОГО ДНЯ МОЖЕТЕ ЦЕ ВТРАТИТИ…

Знаєте, я давно помітила одну цікаву закономірність. Люди дуже часто сварять саме те, без чого насправді не уявляють свого життя.

Іноді ми настільки захоплюємося своїм невдоволенням, що навіть не замислюємося, чого насправді хочемо.

Розповім вам одну історію.

Жила собі жінка. Мала чоловіка, гарний великий будинок, достаток, спокійне, забезпечене життя.

Але була постійно чимось незадоволена.

Особливо чоловіком.

— Ну що ти за чоловік такий?! Ніколи не можеш ризикнути! Ніколи не можеш вийти із зони комфорту! Подивися на інших чоловіків! Он люди ризикують, відкривають бізнес, заробляють великі гроші! А ти? Сидиш собі й боїшся щось змінити! Хоч раз доведи, що ти справжній мужик!

І так день у день.

Чоловік слухав, слухав, а потім вирішив: справді, а чому б не ризикнути?

І ризикнув!

Вклав у ризиковану справу практично всі сімейні заощадження.

І програв.

Але на цьому його вихід із зони комфорту не закінчився.

Якось він познайомився з молодою жінкою. Захопився нею. І знову вирішив ризикнути.

Адже дружина стільки років переконувала його, що потрібно бути сміливішим, не боятися змін і виходити за межі звичного життя.

І знаєте що?

Йому це навіть сподобалося!

Настільки, що одного дня він зібрав речі й пішов до тієї молодої жінки.

А дружина залишилася сама.

І тут з’ясувалася ще одна цікава обставина.

Раніше вона постійно скаржилася на свій великий будинок.

— Господи, скільки ж тут прибирати! Скільки кімнат! Скільки роботи! От якби жити в чомусь меншому!

І ось її бажання, можна сказати, здійснилося.

Після розлучення вона змогла придбати лише невеличку квартиру на ті гроші, які їй залишилися.

Тепер не було величезного будинку, який потрібно прибирати.

Не було чоловіка, якого можна було щодня дорікати за нерішучість.

Не було й того колишнього достатку.

Здавалося б, усе, що її так дратувало, зникло.

Але чи стала вона щасливішою?

Ось у чому питання.

І я зовсім не хочу сказати, що дружина винна в усіх рішеннях свого чоловіка. Кожна доросла людина сама відповідає за власні вчинки.

Але ця історія змушує замислитися, наскільки необережно ми іноді поводимося з тим, що маємо.

І це стосується не лише стосунків.

Візьмімо наше здоров’я.

Як часто ми сваримо власне тіло!

То ноги в нас не такі. То руки. То обличчя. То фігура. То ще щось.

А скільки разів ми вимовляємо, навіть не замислюючись:

«Очі б мої тебе не бачили!»

«Ноги моєї там більше не буде!»

«Не хочу цього бачити!»

«Не хочу цього чути!»

А потім іноді трапляється так, що людина починає втрачати зір, слух, можливість вільно рухатися.

Звісно, хвороби не виникають від самих лише слів. У них є конкретні фізіологічні причини. Але погодьтеся, яка гірка життєва іронія: людина починає цінувати свої очі, коли вже погано бачить. Цінувати ноги, коли кожен крок дається з болем. Цінувати здоров’я, коли воно починає підводити.

І ось тут я хочу сказати одну важливу річ.

Ми не завжди усвідомлюємо цінність того, що маємо, доки не починаємо це втрачати.

Ми сваримо роботу, яка нас годує.

Сваримо будинок, який нас захищає.

Сваримо людей, які роками залишаються поруч.

Сваримо власне тіло, яке щодня працює для нас.

Іноді навіть своє життя називаємо поганим, не помічаючи, скільки в ньому насправді хорошого.

І я замислююся: а може, перш ніж сказати «як же мені все це набридло», варто запитати себе:

А що я відчуватиму, якщо завтра цього в моєму житті більше не буде?

Не йдеться про те, щоб терпіти приниження, хворобу, бідність чи нещасливі стосунки. Змінювати життя потрібно, якщо воно нас не влаштовує.

Але одна справа — свідомо прагнути змін. І зовсім інша — знецінювати те, що маєш, просто тому, що звик до нього.

Бо іноді те, що сьогодні здається нам тягарем, завтра може виявитися тим самим щастям, яке ми не зуміли розгледіти.

А тепер хочу запитати вас, мої дорогі читачі.

Чи траплялося у вашому житті так, що ви на щось скаржилися, а коли втратили — зрозуміли, наскільки воно було цінним?

І як ви вважаєте: людина справді іноді сама руйнує те, чим незадоволена, чи ми просто починаємо цінувати речі лише після втрати?

Давайте поговоримо.

Лана Александрова

**А Я ВСЕ ЩЕ ЗБИРАЮСЯ ЖИТИ…**

Осінь… Стара мамина хата. Маленький садочок за вікном.

Стою біля старенького віконця й дивлюся на дерева, які колись посадила мама. Он та яблунька була тут ще до нас. І сливки теж. Мама їх залишила, пожаліла викорчовувати. А решту садила сама.

Я дивлюся на цей сад і раптом бачу зовсім іншу картину…

Мамі тридцять п’ять. Вона молода, гарна, сповнена сил, мрій і надій. Вона щойно купила цю маленьку хатинку. Можливо, комусь вона здалася б старою і непоказною, але для мами це був цілий світ. Її власний світ, у якому вона збиралася бути щасливою.

Вона білила стіни, поралася на городі, садила квіти й дерева. Щось пересаджувала, щось перебудовувала, щось постійно планувала…

Скільки ж у неї тоді було сил!

Скільки бажань!

Скільки планів на завтра, на наступний рік, на ціле життя…

Напевно, саджаючи ці дерева, вона уявляла, якими великими вони виростуть. Як навесні цвістимуть, як восени даруватимуть плоди. Як під ними колись сидітиме й відпочиватиме від щоденних турбот.

Але тоді вона ще не знала, як швидко промайнуть роки…

Сьогодні дерева вже старі. Хатинка теж постаріла. Віконні рами потріскалися, сад заріс, і осінній вітер тихенько зриває останнє листя з гілок.

А під старенькою грубкою спить моя старенька мама…

Та сама мама, яка колись бігала цим подвір’ям, тягала відра з водою, копала землю, білила хату, сміялася, сердилася, поспішала, мріяла…

І мені так хочеться хоча б на хвилинку повернути той час.

Побачити її молодою. Почути, як вона гримає відрами біля колодязя. Як гукає мене з городу. Як розповідає, що наступної весни неодмінно посадить ще якісь квіти…

Але час не повертається.

Він узагалі нічого нам не пояснює. Не попереджає, що ось це літо було останнім, коли ми всі були молоді. Що ось ця весна більше ніколи не повториться. Що колись ми востаннє побачимо батьків такими, якими запам’ятали їх із дитинства.

Він просто йде…

І ось я стою біля старенького вікна старенької маминої хати. Дивлюся на старенький сад. Слухаю, як дихає уві сні старенька мама.

І раптом усвідомлюю, що мені самій уже пішов п’ятдесят п’ятий рік…

Боже, коли?!

Коли встигло промайнути стільки років?

Адже мені здається, що я ще зовсім недавно була тією дівчинкою, яка бігала цим подвір’ям. А мама була молодою, сильною, і мені здавалося, що так буде завжди.

І знаєте, що найдивніше?

**Я ж досі збираюся жити…**

У мене стільки планів! Стільки мрій, бажань, задумів! Я ще стільки всього хочу побачити, відчути, пережити…

Усе думаю: ось закінчаться турботи, ось стане спокійніше, ось владнаю справи, ось тоді й поживу для себе.

А потім дивлюся на маму й розумію: вона ж теж колись так думала.

Теж відкладала щось на потім. Теж поспішала зробити все необхідне. Теж вірила, що попереду ще багато часу.

І, мабуть, найбільша людська помилка полягає в тому, що ми сприймаємо життя як щось, що обов’язково має початися пізніше.

А воно вже йде.

Поки ми працюємо, хвилюємося, відкладаємо подорожі, економимо на своїх бажаннях, чекаємо кращих часів…

Воно йде.

І одного осіннього ранку ти раптом стоїш біля старенького вікна й розумієш, що молодість залишилася десь там, за цими деревами, серед пожовклого листя і маминих давніх мрій.

Але знаєте…

Поки мама спить під теплою грубкою, поки за вікном стоїть посаджений її руками сад, поки я можу зайти до цієї хати й сказати: «Мамо, ти спиш?» — у мене ще є щось безмежно дороге.

Є куди повертатися.

Є кого обійняти.

І є для кого залишатися тією самою маленькою дівчинкою.

А жити…

**Мабуть, уже час не збиратися жити. А просто жити.**

Не наступного року. Не тоді, коли все налагодиться. Не колись потім.

Сьогодні.

Бо одного дня й наші діти дивитимуться крізь старенькі вікна, згадуватимуть нас молодими й дивуватимуться, як швидко промайнуло життя…

А поки що за вікном осінь.

І мама спить.

І мені так хочеться, щоб вона спала спокійно ще багато-багато осеней…

Я хочу навчитися говорити так, щоб люди мене слухали, мов зачаровані. Не один, не десять, а тисячі.. Можливо мільони…

Я хочу говорити навіть не до людей, а до їх сердець.Ось тому я люблю в людях… очі. Я звертаю увагу не на руки чи ніс, не на обличчя чи статуру. Я дивлюсь у вічі. Там я намагаюсь розгледіти серце. Яке воно? Велике і добре, оповите світлом та б’ється з веселим ритмом, чи навпаки, зів’яле, хворе, оповите сумом та неспокоєм? Бо коли людина говорить, то говорить її розум, а поглядом говорить серце. Там, у погляді можна прочитати багато. Звісно, якщо вчитись і хотіти цього. В погляді стомлених очей читаєш сум та біль втрат. Втрати кохання та віру в людей, втрати себе та відчуття щастя. Біль, який притупляється і потім виливається у жовчність та вікову невдоволенність. Або ж навпаки, там, в очах, плекається радість або гордовито споглядає на тебе самовпевненність та зверхність, і серце там таке, наче на п’єдесталі. Недосяжне до людських почутів та емпатії.

Прочитать остальную часть записи »