Архив рубрики «Оповідання та казки»
Місія Карантину
Я — дивакувата. Чому? Вам точно це цікаво? Ну, я тоді розкажу, але дайте слово: як тільки вам стане нудно, ви полишете чтиво і не будете мене критикувати. Бо я дуже не люблю критику. А ще не люблю натовпу. А ще…
Карантинна історія
Колись.. коли дерева були великими… Здається так починаються всі цікаві історії або казочки. Хоча ні, казочки це :» Жила — була в одному великому, індустріальному місті…» О! Хай так буде! Мені так подобається!
Так ось, в одному сучасному містечку, що розташувалося на краю міста-гіганта і влада все не могла второпати, так це окреме містечко чи все -таки частина великого промислового гіганту, жила собі була, я.
1987 рік, 8 клас.
Як коти та собаки людям хліб випросили
Давним давно на Землі було дуже багато всього. І колос тоді був повний аж до землі. Хліба було так багато, що ним кормили і котів, і собак, і свиней, і корів. Всю худобу. Ну і звісно, якось спустився Господь з неба подивитись, як то люди хазяйнують, як живуть. Чи у мирі та злагоді? Про що говорять? Чи пам’ятають його, Господа. Перевтілився він у старого жебрака у рваній свитці і пішов по Землі. Йде, а жито в полі колоситься, аж хвилями лягають колоски від вітру. Колос до землі стиглий, аж лупається!
Вранішній роздум
Я хочу навчитися говорити так, щоб люди мене слухали, мов зачаровані. Не один, не десять, а тисячі.. Можливо мільони…
Я хочу говорити навіть не до людей, а до їх сердець.Ось тому я люблю в людях… очі. Я звертаю увагу не на руки чи ніс, не на обличчя чи статуру. Я дивлюсь у вічі. Там я намагаюсь розгледіти серце. Яке воно? Велике і добре, оповите світлом та б’ється з веселим ритмом, чи навпаки, зів’яле, хворе, оповите сумом та неспокоєм? Бо коли людина говорить, то говорить її розум, а поглядом говорить серце. Там, у погляді можна прочитати багато. Звісно, якщо вчитись і хотіти цього. В погляді стомлених очей читаєш сум та біль втрат. Втрати кохання та віру в людей, втрати себе та відчуття щастя. Біль, який притупляється і потім виливається у жовчність та вікову невдоволенність. Або ж навпаки, там, в очах, плекається радість або гордовито споглядає на тебе самовпевненність та зверхність, і серце там таке, наче на п’єдесталі. Недосяжне до людських почутів та емпатії.
Історії про кохання
Цих історій писано-переписано. Про кохання. Про взаємне і невзаємне, про надумане і справжнє. Про коротке та довготривале. Та вони завжди актуальні. Бо допоки існує людство, допоки існує чоловік і жінка, доти будуть повторюватись ці історії. Все старе, як світ, і водночас нове. І завжди знайдеться бодай одна жінка, яка зможе сказати:»Ця історія про мене». Навіщо їх пишуть? А мабуть для того, щоб жінки знали, що все минуче. І біль, і розпач, і щастя, і метелики з хвилюваннями… Все минає… Та є можливість щось призупинити, щось в собі культивувати. Або у відносинах. Щастя. Почуття поваги та дружби, тепло спілкування. Адже це можна розвивати, зберігаючи та розвиваючи. І ще. Часто ми думаємо, що те, що ми відчуваємо зараз — це надовго і виходу немає. Та він є. І не один. Просто треба пам’ятати: ми, жінки, можемо все. Ми -сильні і нам підвладні такі стихії, які незрозумілі чоловікам. Але про це їм не слід знати. Це треба знати нам. Що все у наших руках. І в першу чергу наше щастя та задоволення життям.
