* * *

Коли ти всміхаєшся — куточки твоїх вуст ваблять мене

Й збивається дух від бажання їх цілувати.

Торкнутися хочу й боюсь, що мить ця мине

І я уявляю цілунок твій з присмаком м’яти.

А шкіра твоя ледь солона із смаком вітрів та прибою,

І місяць вночі процитує мені Мандельштама.

Я п’ю твій нектар, і ніяк не нап’юся тобою,

А Всесвіт зірками на серці мені лиша шрами…

Мрії й надії у море. Скоріше загадуй бажання!

І простір несе мені лише твій голос щоночі…

Нічого мені не кажи і не став запитання,

Все буде лиш так, як того ми з тобою захочєм.

Війна кохання

 

Іде війна. Серед закоханих: війна.
В полон не брати! Але як тоді інакше?!
Холодна постіль. І всьому своя ціна.
Камінням — пух, зрадливе серце — м’якше.

Іде Війна. Хто буде чий? Чи в тому річ?
Він і вона. Тисячоліття б’є на сполох.
Душа у Всесвіт — відчайдушний клич.
Він і вона. Кохання. То кому хто ворог?

Не слухай слів. Дивись їй в очі. Вір — собі.
І поцілунком прибери всі перепони.
Раз віднайшов її одну у тій юрбі,
Вона — твоя. Бери! Бо тут свої закони!

Не відпусти! Тримай! Цілунком полони!
Раз не пішла — вона чекає перемоги,
Щоб пригорнутись на твоє плече з дороги
І на твоїй подушці додивлятись сни.

Сучасна Попелюшка

Скінчилася казка і знов Попелюшка в роботі,
І ніч у вікно заглядає, як місяць тому,
У шафі стоять черевички малі в позолоті,
А батько, знедолений, знов потягнувсь у корчму.

І мачуха лихо насупила чорнії брови,
І тицяє пальцем кривим у куток, де спить кіт.
Мовляв, я ще вчора насипала купу полови,
А ти не прибрала нічого, хай щез би твій рід!

Сестра, та що старша, чекає, щоб ноги помила.
Молодша не тямить собі бутерброда зробить.
І знов Попелюшці її злая доля — не мила,
І знову душа її плаче і серце болить.

А був же той шанс, як в палаці в таночку кружляла
Вона на балу разом з принцем й надія росла,
Що ось її доля! На нього вона так чекала.
Й рожевими стали для неї усі дзеркала.

А потім дванадцять пробило і мусила бігти,
Щоб він не побачив, яка є насправді вона..
Та не сумнівалася в ньому красуня ні крихти,
Й чекала вечь тиждень його біля свого вікна.

То казка була, а в житті навпаки все виходить.
Той принц не шукав її, іншу повів під вінець.
А Фея у снах Попелюшці вже вкотре приходить,
І знову її запевняє, що це не кінець.

Як часто писати спочатку казки ми умієм,
Та потім десь губиться те, що важливе в житті,
І проза життя рушить все, про що гаряче мрієм,
І знов, як раніше, лишаємось на самоті.

Давайте ж нарешті ставати собі казкарями
Й писати казки про кохання і щастя своє.
Щоб світло і тепло було всім, хто поряд із нами,
І щоби нас просто кохали за те, що ми є.

* * *

Збирала в долоньку солоні сльозинки,
На нитку низала, немов намистинки.
Коралі чіпляла із сумом на шию,
Та в серці ховала рожевую мрію.

Ночами не спала, все думку гадала.
І зорі у небі щораз рахувала.
В чужім краю небо — холодна безодня,
Й надія, що все то є милість Господня.

А в ніч, коли сон на повіках танцює,
Вона на ногах чиїсь дотики чує.
Хто це? Домовик, Чорт чи все таки Янгол
Танцює на ковдрі її важке танго?

Не знала. А може не варто і знати?
Чому давлять стіни цієї кімнати?
Чому так багато і важко так спиться?
І що коло неї йому завжди сниться?

Без відповідей питання лишались,
Вони то прощались, то знов зустрічались.
Не вічне нічого на жаль у цім світі.
Її почуття ним ставали убиті….

А там, де лишилися всі, хто молився
На південь будинок щоранку дивися
Й чекав, наче батько, з дороги на неї.
І снігом стелив їй у парку алеї..

«Їзди — но додому, чекаємо, доню!
Не треба збирати сльозинки в долоню!
Хіба хтось є вартий твоєї сльозинки?
Дивись, ось для тебе танцюють сніжинки.
Вертай, наша люба. Вже скучило місто.
Скидай з свєї шиї журливе намисто.
Раз казка не вийшла- не варто страждати.
Не всі поцілунки із присмаком м’яти
Цілющі бувають, то буде наука.
І дорого коштує наша розлука.»

Вона все це чула крізь сон, перед ранком
І тануло щастя рожевим серпанком…
А рана на серці сочилась, сочилась,
Аж поки рубцем воно товстим не вкрилось…

Аж поки… Хоча це вже іншая казка.
Можливо для когось це повне фіаско.
Або навпаки, це дорога до раю…
Я вам не скажу, бо напевно не знаю…

Вночі нашептали про те мені зорі,
Коли грались в хвилях на чорніїм морі.
Коли чули шепіт будівель стареньких,
Як місяць розказува їм молоденький,

Бо він бачив сам все, очима своїми
Як жінка гуляла з думками сумними.
І як він світив їй дорогу із неба,
А їй лише щастя тоді було треба.

Буває, кінець то чогось є початок
В історії цій є багато ще крапок.
І ходить по встеленим снігом алеях
Щоночі вродлива чи жінка, чи Фея.

Шукає когось, може просто гуляє?
Напевно ніхто того й досі не знає.
І вірші складає буває хвилиною,
І стомлено крила ховає за спиною.

Чоловікові

Щоразу своїми руками вбиваючи пристрасть і струни кохання рвучи,
Дивися на руки уважно, чи кров’ю вони не полляті із серця коханої жінки.
Прислухайся, як вона дихає і подивись на обличчя її уночі,
І як вона плаче, чи сльози її не стають, мов холодні сніжинки?

Щоразу, коли ти ударити схочеш її або словом, чи ділом — згадай:
Коли її крила вогнем твоїм спалені будуть і там лише лишаться шрами,
Чи зможе простити цей біль вона серцем або обійняти бодай?
Чи буде тобі вхід відкритий у всі її тайнії храми?

Вона твоя Лада, Марія, Фортуна, Тюхе і Лакшми, все в одній,
Як ти їй молитимешся, як возвеличиш, то вдачу таку будеш мати.
Із тою, що дарить себе тобі, знову стаючи в двобій,
Подумай, що виграєш ти? Перемога буває із присмаком втрати…

Дається в житті нашім шансів буває багато та ми не цінуємо їх,
І жінка Богинею сходить в життя, щоб дорогу тобі освітити.
Тож не ображай її словом чи ділом лихим, то є гріх.
Навчися кохати, бо саме це варте, щоб жити.

* * *

Що ж болить мені досі? Боже, чому болить?
Я босоніж по дошках чужої підлоги ходжу,
Собі місця на повню ніяк чомусь не знаходжу,
Застигаю. У темряві — звуки. Та це — лиш мить…

Вже немає мене. І немає тебе. Лиш дно.
Кожен день прикладає людей, та не гоїть рани.
А вночі зорі рвуть на шматки і на серці — шрами.
Та я йду, зачарована, і мені то — всеодно.

Скільки ще? Де я? Хто? Та вона — німа.
Зупинитись би. Кігті в шкіру — давай же крові!
Не лягають до купи карти мої червові,
Кличе спогадами до себе ота зима…

Відпустити б, та цепи врізаються в тіло — біль.
Закричати би, тільки голос мій геть знімів.
І не вистачить в світі усіх відомих слів,
Моє серце, мій розум, душа моя -твоя ціль.

Вірші для вас

Дозвольте, про вас напишу свого дивного вІрша.
І то не важливо, що я взагалі вас не знаю.
Я вас, поміж зоряних бесід, як книгу читаю,
Вона така давня, та в кожному віці геть інша.

Вас — римами на папері. Зімну й кину долу.
Бо ви не існуєте, вигадка хворого мозку.
Очима його погляд вріже і стане так тоскно…
І нічим прикрити її, всиротілу… і голу.

Мені б вас торкнутися, щоби відчути… не знаю.
Ви-він? Чи як завжди : ліпитиму з з снів та емоцій?
Та слухаю Долю і чую її в кожнім кроці,
А в неї крапленії карти. І я з нею граю.

Мабуть така вдача. Хоча хіба Вам це цікаво?
Ідіть собі з Богом! А я вам писатиму вірші.
Ставатимуть рими щоразу у мене грубіші,
І хтось коло ліжка щоранку лишатиме каву.

Комментарии (2) на “Вірші про кохання”