**А Я ВСЕ ЩЕ ЗБИРАЮСЯ ЖИТИ…**

Осінь… Стара мамина хата. Маленький садочок за вікном.

Стою біля старенького віконця й дивлюся на дерева, які колись посадила мама. Он та яблунька була тут ще до нас. І сливки теж. Мама їх залишила, пожаліла викорчовувати. А решту садила сама.

Я дивлюся на цей сад і раптом бачу зовсім іншу картину…

Мамі тридцять п’ять. Вона молода, гарна, сповнена сил, мрій і надій. Вона щойно купила цю маленьку хатинку. Можливо, комусь вона здалася б старою і непоказною, але для мами це був цілий світ. Її власний світ, у якому вона збиралася бути щасливою.

Вона білила стіни, поралася на городі, садила квіти й дерева. Щось пересаджувала, щось перебудовувала, щось постійно планувала…

Скільки ж у неї тоді було сил!

Скільки бажань!

Скільки планів на завтра, на наступний рік, на ціле життя…

Напевно, саджаючи ці дерева, вона уявляла, якими великими вони виростуть. Як навесні цвістимуть, як восени даруватимуть плоди. Як під ними колись сидітиме й відпочиватиме від щоденних турбот.

Але тоді вона ще не знала, як швидко промайнуть роки…

Сьогодні дерева вже старі. Хатинка теж постаріла. Віконні рами потріскалися, сад заріс, і осінній вітер тихенько зриває останнє листя з гілок.

А під старенькою грубкою спить моя старенька мама…

Та сама мама, яка колись бігала цим подвір’ям, тягала відра з водою, копала землю, білила хату, сміялася, сердилася, поспішала, мріяла…

І мені так хочеться хоча б на хвилинку повернути той час.

Побачити її молодою. Почути, як вона гримає відрами біля колодязя. Як гукає мене з городу. Як розповідає, що наступної весни неодмінно посадить ще якісь квіти…

Але час не повертається.

Він узагалі нічого нам не пояснює. Не попереджає, що ось це літо було останнім, коли ми всі були молоді. Що ось ця весна більше ніколи не повториться. Що колись ми востаннє побачимо батьків такими, якими запам’ятали їх із дитинства.

Він просто йде…

І ось я стою біля старенького вікна старенької маминої хати. Дивлюся на старенький сад. Слухаю, як дихає уві сні старенька мама.

І раптом усвідомлюю, що мені самій уже пішов п’ятдесят п’ятий рік…

Боже, коли?!

Коли встигло промайнути стільки років?

Адже мені здається, що я ще зовсім недавно була тією дівчинкою, яка бігала цим подвір’ям. А мама була молодою, сильною, і мені здавалося, що так буде завжди.

І знаєте, що найдивніше?

**Я ж досі збираюся жити…**

У мене стільки планів! Стільки мрій, бажань, задумів! Я ще стільки всього хочу побачити, відчути, пережити…

Усе думаю: ось закінчаться турботи, ось стане спокійніше, ось владнаю справи, ось тоді й поживу для себе.

А потім дивлюся на маму й розумію: вона ж теж колись так думала.

Теж відкладала щось на потім. Теж поспішала зробити все необхідне. Теж вірила, що попереду ще багато часу.

І, мабуть, найбільша людська помилка полягає в тому, що ми сприймаємо життя як щось, що обов’язково має початися пізніше.

А воно вже йде.

Поки ми працюємо, хвилюємося, відкладаємо подорожі, економимо на своїх бажаннях, чекаємо кращих часів…

Воно йде.

І одного осіннього ранку ти раптом стоїш біля старенького вікна й розумієш, що молодість залишилася десь там, за цими деревами, серед пожовклого листя і маминих давніх мрій.

Але знаєте…

Поки мама спить під теплою грубкою, поки за вікном стоїть посаджений її руками сад, поки я можу зайти до цієї хати й сказати: «Мамо, ти спиш?» — у мене ще є щось безмежно дороге.

Є куди повертатися.

Є кого обійняти.

І є для кого залишатися тією самою маленькою дівчинкою.

А жити…

**Мабуть, уже час не збиратися жити. А просто жити.**

Не наступного року. Не тоді, коли все налагодиться. Не колись потім.

Сьогодні.

Бо одного дня й наші діти дивитимуться крізь старенькі вікна, згадуватимуть нас молодими й дивуватимуться, як швидко промайнуло життя…

А поки що за вікном осінь.

І мама спить.

І мені так хочеться, щоб вона спала спокійно ще багато-багато осеней…