Життя. У одних людей воно насичене і різнобарвне, у інших — сіре та монотонне. Хоча… Це іноді нам так здається. А насправді  людям так добре. Їм не потрібні якісь бурхливі емоції чи події. Їм вистачає того, що у них є. І коли уважно спостерігати за людьми, то знайдеться багато про що написати. Ось саме тому тут будуть викладені життєві вірші, які можуть бути комусь — підтримка, комусь -урок, комусь — розрада чи навпаки, хтось побачить себе і зрозуміє, що таке  у світі не вперше і це надасть змоги винести випробування. Я наперед не знаю про що тут будуть вірші, але те, що вони про нас, людей- це однозначно. Тут не буде описів природи чи якоїсь архітектурної краси, тут будуть вірші про життя. А Ти, мій читачу, заходь у гості і читай. Читай-коли тобі важко, читай-коли тобі сумно чи коли ти закоханий. Читай вірші, коли є що сказати, але не знаєш як. Шукай свої рядки серед моїх віршів. Проживай їх. Наповнюйся ними. Цитуй їх і розмальовуй світ віршами, щоб він яскравіше вигравав усіма відтінками кольорів.

 Дякую тобі

Як часто дякую тобі…життя?

Як часто я тобі співаю оди?
Дорогами постиране взуття,
І дотиками ніг тепліють сходи…

Вклоняюсь часто як?

І в Всесвіт шлю привіт ?
Словами сенс свого життя несу у люди.
Я дякую тобі, прекрасний світ!
Я дякую тобі на повні груди!

За тих, хто був і є, і буде ще в житті!
За Батьківщину і за край, а ще за маму.
За друзів, недругів, за тих з ким «по путі»,
За те, ким зараз є й за те, ким стану.

За вчителів, за серце, за талант,
Що маю змогу і бажання жити.
Що я не біженець і я не емігрант,
Що можу попри все, життя, любити!

Хай буде гімном Всесвіту хвала
Наповнюючи тих, хто є в журбі!
Планетою нехай летят слова:
Вклоняюсь доле й дякую тобі!

 30.06.2020

 

 

 

Одного разу я побачила у Фейсбуці, як молода дівчина жалілася, що її зрадив молодий чоловік. І саме в ту мить, коли вона найбільше потребувала його уваги і допомоги. Це було тяжко читати. Вона опинилась прикута до ліжка хворобою, а він счез з горизонту їх відносин. Мені дуже хотілось підтримати цю дівчину, тим більше, що ми товаришували з нею, і я написала їй вірша. Та це не просто вірш. Я хотіла, щоб його енергія та моє послання допомогли їй скоріше одужати душею і стати на  ноги. Щоб потім бути більш сильнішою. Адже дуже часто зрада коханого ламає життя жінці. Я знаю таких жінок. Вони потім все життя живуть цим болем, не вірячи нікому, не даючи змогу ні себе покохати, ні самій у відповідь. І живуть потім безліч нещасних людей на землі. І від цього стає на ній багато байдужості і просто холоду.

А душа бува незряча

А душа бува незряча, доню…
Добре то чи зле — не знати нам..
Не збирай сльозинки у долоню,
Душу не кидай усім вітрам.
Всьо, що в світі є, мабуть так треба.
Не судімо, нам всього не знать…
Те не відає ні доля, ані небо,
То ж нема чого і нам гадать….
Ти розправ себе, як пташка крила
Все що заважає — то забудь!
Пам’ятай, що б ти не попросила,
Ми то варті, отже нам дадуть!

Підніми лице у ясне небо,
Посміхнись, пошли туди привіт…
Тільки вірити у себе треба,
І тобі відкриється весь світ!

Янголу-охоронцю

Ти не спи, поки я буду спати, прошу: лиш не спи.
Ніби ковдрою, я замотаюся у твої крила.
Ти мій світоч, рятуєш мене посеред темноти,
Ти той вітер, що розправля мої рвані вітрила.

Замість подушки в мене хай буде лиш твОє плече,
Як дитина маленька, турботою твєю сповита.
Поряд ти і все зло, наче річка, повз мене тече,
А мене не зачепить, бо я твоїм захистом вкрита.

Я не знаю тих правильних слів і усіх молитов,
І не завжди прошу за спиною стояти в двобій,
Та я знаю, що ти мене любиш, бо  ти є -Любов,
Захищай мене завжди, прошу тебе, Янголе мій.

Жіноче

Я сама собі щастя жіноче,
І кохання наворожу…
І хай Всесвіт робить, що хоче
Але буде так, як скажу!

Буде щастя на смак медове,
Буде все, як захочу я!
Старе, давнє чи надто нове -
Та це повість буде моя..

Все сама собі зрежисую
Й запрошу у семи зірок…
Долю братиму не чужую..
Бо не тра мені помилок….

Ні вітри, ні сніги — морози
Вже не вихолодять душі…
Чешуть зорі вночі мені коси,
І нашіптують вголос вірші…

Проведемо обряд єднання,
Щоб дарунком у світ іти…
Я на землю прийшла в останнє…
Щоб ніколи вже не піти..

 * * *

Я зараз набираюсь сили
Тієї, що із сотню літ
Мої пра-пращури носили,
Себе рятуючи від бід….

Вже час, і все не випадково
Таланти і життєвий шлях..
Я маю в світ цей нести слово…
Й його лишати у серцях…

Навічно залишусь думками,
Через роки, через віки…
Можливо стануть молитвами,
Комусь написані рядки…

Хтось ними вилікує душу,
Хтось про кохання заспіва..
Тому писати вірші мушу,
Бо то є не мої слова…

Ми всі з’являємось у світі
Не просто так… Не задарма…
Знайди себе у розмаїті
Й скажи, ті… головні слова!

Я словом порятую світ

Поміж зорями не загублюся,
Я своя там, та річ не в тім…
Я у небо, як в себе дивлюся,
Й недостатніх шукаю рим…

Світить місяць в моє віконце,
Я розрада йому завжди….
В головах не сплять охоронці
Бо я маю дійти мети…

Відчуваю цілунок долі
Серед ночі в своє чоло.
Я несу по землі поволі
Те, що якось уже було…

Диву люди завжди готові..
І готові за ним іти..
Я несу ціний скарб у слові
І рятую ним наші світи…

* * *

Ніч. Дорога. Кермо. Ти один, із супутників — тиша.
В небі місяць байдуже гойдається — що йому ти?
Серед сотні зірок є одна, та, що найяскравіша,
За тобою слідкує усюди вона — не втекти.

Що за зірка то, і чом на в небі нема їй покою?
Кажуть люди, що все геніальне — то надто просте…
Оберігом твоїм, янгол всюди іде за тобою -
Я просила його! Берегти хтось же має тебе?!

Все у цьому житті швидкоплине і скоро минає,
Та є речі безцінні і їх не продать, ні купить.
Доки є хтось, хто нам молитви в оберіг посилає,
Доти Бог нас від лиха і зла, закрива й боронить..

* * *

Я скучила за собою
У розмаїті подій…
Проллюся із неба водою
І загублюсь серед мрій…

Сама собі зіркою стану
Й світиму в темінь ночей…
А потім, вірші до світану…
І втома щасливих очей…

Я дощ цілуватиму …вітром…
Весну привітаю тюльпаном…
Проллюсь людям в душі — світлом,
Натхненням для Всесвіту стану…

Відчула: зрождаюся знову…
Так кожного року буває…
Все в світі цім не випадково:
Життям своїм вЕсну вітаю…

Він не дзвонив

«Не реви! Ти чуєш? Не реви!
Обіцяю, Він повернеться до тебе…
Тільки ти надією живи,
І проси про це частіше небо…

Не сумуй! Ти чуєш? Не сумуй!
Що  казав -ділити навпіл треба..
Ти ві сні прийди і поцілуй…
Вам обом є щира в тім потреба…»

Говорила їй в той вечір сотні слів,
Та той біль прибрати мать не міг ніхто
Пожовтілим листям голос шелестів:
«Він три дні вже не дзвонив мені з АТО».

20.05.2017

 Розрада

Дуже часто ми, жінки, потребуємо підтримки та розради. Коли болить серце від втрати чи болю, коли скінчаються сили або світ повертається спиною. І тоді нам потрібно, щоб хтось притиснув до себе, обійняв, погладив по голівці і сказав:»Я поруч. Ти не одна. Я твоя підтримка.» І не має значення, скільки років жінці, і що за її спиною. У цю мить вона -маленька дівчинка..і потребує обіймів і людського тепла.

Хочеш, я обійму тебе, і ти станеш дитиною?
А я стану Всесвітом, що любить тебе будь-якою
Й посила тобі Янгола, щоби стояв за спИною,
Коли твоє серце вмиратиме…. скуте журбою.

А хочеш розрадою буду тобі, як то велів Боже?
А може і ні, то хіба мені варто то знати?
Ти знаєш, насправді я сильна і так всього можу,
Тільки треба це вміння, буває, від люду ховати…

Бо прийдуть і всю вип’ють, тоді тим, хто вартий не буде
Що пити у мЕні і в кого шукати рятунку…
Люди радо їдять мене, але на то вони й люди…
Їм не варто і знати, магічне що є в моїм трунку..

Дуже часто шукаємо серед знайомих й не дуже
Порятунку. Щоб хтось прикривав нашу спину позаду…
Світ не добрий, але й не лихий, ані ворог, ні друже…
Притуляйся в обійми, сьогодні тобі я — розрада…
23.05.-25.05. 2017

* * *

Тіло і душа — то різні речі.
Не відчуєш подиху біди,
А неспокій падає на плечі,
І заплутує свої сліди.

І не завжди прийде розуміння,
Та на серці — вартові стоять.
Інтуіції важке каміння
В душу.. та чи варто підбирать?

Привидом питання при дорозі,
Та віщунка карти не кладе.
Засинає жінка у тривозі:
Розум з серцем боротьбу веде.

Так, цей вірш про те, як важко буває жінці зробити правильний вибір у житті: до чого прислухатися? До серця? До розуму? А чи завжди серце потім виявляється правим? Так.це про кохання. Іноді воно не таке безхмарне, як нам здається. І розум кричить, щоб прислухались до нього..та чи завжди ми так робимо?

Невчасність

Чомусь я завжди роблю все не вчасно:
Пишу вірші, кохання зустрічаю,
І наче свічка, тихо догоряю,
Та вогник мерехтить ще і не гасне.

Іду у темряву, додому пізно їду,
Когось зустріну, з кимось — розпрощаюсь,
І помилками перед Богом каюсь,
Й боюсь у світі не лишити сліду.

Шепоче втома:» Відпочінь з дороги!»
А я з останіх сил — іду у гору..
І жовтим листям у осінню пору,
Як відчай, падаю комусь під ноги.

Плаче над віршем вона

Я читаю їй твої вірші,
А у неї в очах — сльози.
Думаєш, почуття в неї -гірші?
Просто це вплив життя прози.

Думаєш, вона так плаче,
Бо вражена моїм коханням?
Все не так, трохи все — наче
Її серце із замиранням

В цю хвилину його пестить!
І цілує його душу
Моїм словом.. Тобі це лестить?
Що ж, я визнати сенс твій мушу…

Тож пали мене -хай горітиме!
Вони так потребують слова!
Я їм дам, як мені — болітиме,
Як ти вдариш мене знову.

Я заллю своє серце кров’ю,
Мої очі знов стануть незрячі,
Й полетять вірші із любов’ю -
Світ чекає на них терпляче..

Хай болить! Хай слова сльозами
Мені падають в самі груди..
Все одно їм — що буде з нами,
Вони просто звичайні люди..

І не знають.. А мо й не треба?
Хто я … В чім моя суть земна?
І підморгують зорі з неба,
Й плаче знову над віршем вона.

Вона

Вона ночами чеше сивії коси, що падаюь на підлогу.
Розбиваючи дошки, важкі спомини прокладають дорогу
в її мозок. Про молодість, чоловіків та коханців,
Про маленького хлопчика у куцих синіх штанцях,
Про чорнії брови і як нікого не кохала,
Про все, що дала доля і чого вона не мала,
Хто завинив їй і кому вона нічого не винна.
Життя дощем у вікно, наче ніч, швидкоплинне.
Чорні брови лишились і хлопчик у штанцях,
Та вона не відчула його любові вранці.
І тремтять її руки, а срібна обручка
Нагадує про гріхи,плата — хвора онучка.

Бог не чує, та чи вона каже до Бога?
Скоро їй всеодно до нього дорога.
Й молода не бажає її поважати,
А вона ж бо її чоловікові — мати…
Ложка супу- тремтить, чорні брови лишились,
Чеше коси ночами, там, вгорі, помилились..
І лице, вкрили зморшки її нелюбові,

І ночами вона чеше чорнії брові.

А як стане у вікнах раненько світати,
Вона знову згада, що поганая мати,
Що йому не дала ні турботи, ні ласки,
І читала «Марго» замість доброї казки,
І донька не приходить,й чекати не сила,
Та нічим у житті себе не обділила.

Так проходять її дні і темніі ночі,
Вицвітають і коси, і яснії очі.
Хто раніше пішов — не дає їй заснути,
Хто цілунків її випив, наче отрути.
І вона не збагне: ось навіщо приходить,
Той, на кого хлоп’я в куцих штанцях походить?

Чеше коси стара.Крутить гульку й співає,
Що полишить по собі-її не чіпає.
на обличчі застигла маска із нелюбові,
Лиш коханців буває згадає в розмові.

Та помолиться на Миколая ікону,
І чесатиме знов чорні брови до скону.
І горітиме вогником божим лампадка,
А життя її буде для інших- нагадка.

Іноді ми марнуємо своє життя, живучи лише для себе. Та настає час, коли ми не можемо зрозуміти, чому ж у нас немає того, що є в  інших. Де тая любов дітей, якої так чекаєш на старість? Де те задоволення від прожитого? Де тая мудрість, яка з роками передається іншим? Багато питань, які не дають ночами  спати. Та чи завжди настає це прозріння? І коли ти бачиш таких людей, то розумієш, що їх життя може бути як нагадка про  сенс та правильність існування, про Бога та про те, навіщо ми приходимо на Землю.

Хто винен?

Вона тягне його від смітника
І кричить що не встигає нікуди,
А малий вперто суне туди сірника,
Бо так вчили робити його добрі люди.

Що смітити-то гріх, або просто негоже,
Та ось мати його не вважає так, схоже.

Потім котик сидить на порозі нечемно,
Значіть штурхати слід, він «безхатько» напевно.

Потім цвиркнути на зауваження круто
І загнути матюк, подивитися люто.

Мамі ж ніколи тим вихованням займатись,
Мамі встигнути треба пофарбуватись,
Вії ще наростити, манікюри зробити,
Ій немає коли виховання робити.
Бо на те є і школа, і дитячий садочок.
Ось і куртка не вміщується на кілочок:
Хлопчик виріс, змужнів, став дорослим і гарним
Але іноді дуже нечемним, вульгарним.
І дратовано матері каже буває,
Що вона його слів чомусь «не доганяє».
Що стара «припухає» і щось вимагає,
І що іноді жити йому заважає…

Він крокує життям і бере, що захоче.
Марно світ загляда у пусті його очі.
Бо його не бентежить, ні родина, ні люди
І його не обходить, що з країною буде.

Йому винні усі: влада та депутати,
Бог та янголи і нешанована мати.

І живе лише в нім особиста потреба,
А все інше, це те, що лиш дурникам треба.

Скільки ж їх по землі є таких ось «хлоп’яток»?
Їх не кілька, і навіть, на жаль, не з десяток.
Їх мільйони, яких » обійшло» виховання
І споживче ми бачимо їх існування.

А все так починалося просто й безжурно,
Хлопчик лише сміття хотів вкинути в урну,
Хлопчик просто мав вирости сином країни..
А ким виріс ?… І хто в цьому випадку винен?

Зоряна птаха

Він називав її відьмою і казав, що вона досить мила,
А вона ховала за спиною свої чорні складені крила.
Він їй читав нотації і виховував, мов дитину,
А вона з насолодою терлася об його небриту щетину.

Він так хотів бути лідером чи першим в її щирім серці,
А вона, коли місяць був повним, лиш благала його: «Не сердься.»
Він робив її просто жінкою, забирав її волю та силу.
А вона у його непростім житті ясним промінем тепло світила.

Він на сльози її майже не зважав і робив помилки щоденно.
Наче квітку, з корінням жорстоко рвав, а вона всміхалась блаженно.
Все було б, як у всіх, та вона не всі, і хоч він намагався це вбити,
Вона так хотіла літати ві сні, забуваючи, як це робити…

Так в один прекрасний для неї день, вона знову розправила крила
І над містом великим майнула тінь, то у вирій вона злетіла!
Чорні крила, на них руді рядки, а вона хотіла лиш щастя..
Чешуть коси їй, як колись, зірки і чекає Бог на причастя.

10.01.2018

Коли опускаються крила

Коли опускаються крила і тінь падає на чоло
Згадай, що усе минає і все вже колись було.
Ти просто зараз людина. Босоніж пройди по траві,
Торкнися вустами неба й радій, що усі живі:

Близькі твої, рідні, друзі. Це щастя. Тож пий цю мить.
Вночі не дивися в небо, хай трохи ще поболить.
Адже час всьому настане і ти станеш «на крило»,
Щоб в небо злетіти знову й позаду лишити зло,

Щоб пісню свою співати таку, як велів сам Бог!
А отже звільняй серденько від болю та від тривог..
Ти знаєш, що все не просто і шлях щоб земний пройти,
Ти маєш щасливим бути й уперто йти до мети!

Ворожка

«Розклади, ворожко, свої карти.
Розкажи мені про долю на віку.
І які мені співати мантри,
Щоб пройти життя свого ріку?

Запали всі свічки у кімнаті,
Помолись чи що там тра робить?
Мені треба долю свою знати,
Щоб піймать оту щасливу мить.»

І ворожка карти розкладала,
І долоні розглядаючи мої,
Очі долу тихо опускала,
І розглажувались зморшки на чолі.

«Я казати зараз нічого не буду.
Все, що доля написала на житті,
Ми сприймаємо як вирок, бо ми -люди,
І живем, буває, як у забутті.

тільки все не так, все трохи є інакше.
Ворожіння -то підказка, просто знак.
Ти сама життя собі малюєш завше,
І сама його присолюєш на смак.

Все що зробиш, то твій вибір, твоє право,
Лише захисту проси у сил святих.
Бо чекають слуги темного лукаво,
Крізь людину, у ділах його земних»

Так казала, а сама думку гадала:
Хто би їй самій ту карту розіклав?
Зірка у вікно ворожки заглядала,
І син Мари у кутку питань чекав.

Душа

 

Як часто своє щастя ми не вміємо впізнати.
І крилами чіпляємось не за свої світи,
Аби не чути пахощів і криків самоти,
Ми згодні з першим ліпшим свою долю поєднати,
Й нести свої й чужі, на плечі складені, хрести.

А Всесвіт оберігами нам встелює дорогу,
Та ми — сліпі буваємо чи впевнені в собі,
Загубимось в буденності і у гучній юрбі,
І вперто не зважаємо на ту пересторогу,
Кладемо п’ятака, в долоню, схиленій журбі.

Та лиш ночами темними, як повня в небі грається,
Душа кричить до Всесвіту : «Чому ж ти не вберіг?»
Адже до купи сходились сто тисячі доріг,
А я пішла на крайнюю, де хилий міст хитається,
Й себе раз надцять зрадила, а то великий гріх.»

І що казати Богові? Він з Янголом — все бачили:
Що крила обгоріли та не в праведних вогнях,
І що себе втрачаючи, ховаємось у днях,
І просимо так щиро і сердечно так пробачення,
Приходячи до церкви і до Бога по святах.

А варто схаменутися і у душі спитатися:
«Чому ночами темними ти стогнеш і мовчиш?
І серце кров’ю точиться і покрива спориш,
А крила обгорілі починають обсипатися
Й сталевий присмак крові, наче в грудях гострий ніж.»

Послухай її, рідную, вона брехать не навчена,
Вона тобі розкаже, про що мусила мовчать.
Про те, що по ночах з кутків сташні чорти сичать
Про те, що Богом на Різдво вона була пробачена,
І має сил достатньо, щоб тебе порятувать.

Тож часто так буваємо до себе неуважні ми,
Заглушуємо шепіт снів й душі тужливий спів,
І губимо себе серед брехні й облеслих слів
Себе ж під ноги стелемо, неначе килими,
І пилом розпадаємось від тисячі вітрів.

Летіли гуси

Мам! Я бачила твоїх лелек чи то гусей..
Вони курликали, мов кликали з собою.
І в серці запекло чомусь мені журбою,
Неначе вирвали той клич з моїх грудей…

Я нещодавно теж лелекою була
З теплих країв все рвалась, рвалася додому,
Було там тепло, але відчувала втому
На серці, на душі.. Я не змогла.

І як вони, летіла з стомленим крилом
Додому й пісня суму мої груди рвала…
Мене сьогодні в небі птаха привітала,
І місто сповнилося веснянним теплом.

Мам, я сьогодні журавлиний крик
В житті уперше чула у Кривому Розі,
І сльози стримати чомусь була не взмозі
І проводжала ключ, аж поки той не зник

В далечині… А сльози -символ таїни
Текли від того, що я вдома! В себе вдома!
І все моє, до болю все знайоме
Й цілує місто мене подихом весни.

7.03.2018

Безмамкині діти

Вона все сміється й нарощує вії,
Щоб люди не знали, про що справжні мрії.
Щоб зорі не чули, як плаче ночами,
І як, мов дитина, шепоче до мами…

До мами, якої на жаль, вже немає
Та тільки вона її в світі тримає.
Ні, донечка є ще, смішне янголятко,
Її чоловік, її донечці — татко.

Він сильний і дужий, і навіть надійний
Й буває вона йде до нього в обійми.
Та іноді, наче ота сиротина,
Вона хоче мами… самотня дитина.

Її сірі очі не скажуть, що знають,
Як зорі вночі колискову співають,
Вона хоче думать, що то слова мами,
Дорослая жінка з важкими думками…

Так часто я бачу, сумная картина:
Сама вже є мама, та в серці дитина.
І хочеться іноді щиро сказати:
«А хочеш, я зараз тобі буду мати?

Іди, обійму, і притисну міцненько,
І через обійми почуєш ти неньку.»
Щоб знала, що поряд вона завжди буде,
Аж поки дитина її не забуде.

Задумано якось було небесами:
Ми — діти, поки ще живі наші мами.
А далі… Чи варто про це говорити?
Дорослі… самотні… безмамкині діти.
2.06.2018

Зупинись!

Достеменно ніхто не знає, що буде потім…
Може листя опале закриє твій обрій.. на сході…
Може зорі станцюють у твОю честь палке танго…
Може маревом жовтим розтанеш в мутнИх водах Гангу…

Може там, на хмаринах, все вирішили за тебе?..
Або ні… Маєш сам здогадатись: від тебе що треба?..
То важливо це знати?… Чи краще сам будеш писати
Кожен день? Адже світові є що у тебе сказати?

Опускаються смогами важко у твОї легені
Ці питання? Сьогодні ще є час , а завтра — не знаєш…
Тож спитай себе, адже дні мчать, наче коні скажені…
Коли день Той прийде, що по собі залишити маєш?

28.09.2018