НЕ СВАРІТЬ ТЕ, ЩО МАЄТЕ. БО ОДНОГО ДНЯ МОЖЕТЕ ЦЕ ВТРАТИТИ…

Знаєте, я давно помітила одну цікаву закономірність. Люди дуже часто сварять саме те, без чого насправді не уявляють свого життя.

Іноді ми настільки захоплюємося своїм невдоволенням, що навіть не замислюємося, чого насправді хочемо.

Розповім вам одну історію.

Жила собі жінка. Мала чоловіка, гарний великий будинок, достаток, спокійне, забезпечене життя.

Але була постійно чимось незадоволена.

Особливо чоловіком.

— Ну що ти за чоловік такий?! Ніколи не можеш ризикнути! Ніколи не можеш вийти із зони комфорту! Подивися на інших чоловіків! Он люди ризикують, відкривають бізнес, заробляють великі гроші! А ти? Сидиш собі й боїшся щось змінити! Хоч раз доведи, що ти справжній мужик!

І так день у день.

Чоловік слухав, слухав, а потім вирішив: справді, а чому б не ризикнути?

І ризикнув!

Вклав у ризиковану справу практично всі сімейні заощадження.

І програв.

Але на цьому його вихід із зони комфорту не закінчився.

Якось він познайомився з молодою жінкою. Захопився нею. І знову вирішив ризикнути.

Адже дружина стільки років переконувала його, що потрібно бути сміливішим, не боятися змін і виходити за межі звичного життя.

І знаєте що?

Йому це навіть сподобалося!

Настільки, що одного дня він зібрав речі й пішов до тієї молодої жінки.

А дружина залишилася сама.

І тут з’ясувалася ще одна цікава обставина.

Раніше вона постійно скаржилася на свій великий будинок.

— Господи, скільки ж тут прибирати! Скільки кімнат! Скільки роботи! От якби жити в чомусь меншому!

І ось її бажання, можна сказати, здійснилося.

Після розлучення вона змогла придбати лише невеличку квартиру на ті гроші, які їй залишилися.

Тепер не було величезного будинку, який потрібно прибирати.

Не було чоловіка, якого можна було щодня дорікати за нерішучість.

Не було й того колишнього достатку.

Здавалося б, усе, що її так дратувало, зникло.

Але чи стала вона щасливішою?

Ось у чому питання.

І я зовсім не хочу сказати, що дружина винна в усіх рішеннях свого чоловіка. Кожна доросла людина сама відповідає за власні вчинки.

Але ця історія змушує замислитися, наскільки необережно ми іноді поводимося з тим, що маємо.

І це стосується не лише стосунків.

Візьмімо наше здоров’я.

Як часто ми сваримо власне тіло!

То ноги в нас не такі. То руки. То обличчя. То фігура. То ще щось.

А скільки разів ми вимовляємо, навіть не замислюючись:

«Очі б мої тебе не бачили!»

«Ноги моєї там більше не буде!»

«Не хочу цього бачити!»

«Не хочу цього чути!»

А потім іноді трапляється так, що людина починає втрачати зір, слух, можливість вільно рухатися.

Звісно, хвороби не виникають від самих лише слів. У них є конкретні фізіологічні причини. Але погодьтеся, яка гірка життєва іронія: людина починає цінувати свої очі, коли вже погано бачить. Цінувати ноги, коли кожен крок дається з болем. Цінувати здоров’я, коли воно починає підводити.

І ось тут я хочу сказати одну важливу річ.

Ми не завжди усвідомлюємо цінність того, що маємо, доки не починаємо це втрачати.

Ми сваримо роботу, яка нас годує.

Сваримо будинок, який нас захищає.

Сваримо людей, які роками залишаються поруч.

Сваримо власне тіло, яке щодня працює для нас.

Іноді навіть своє життя називаємо поганим, не помічаючи, скільки в ньому насправді хорошого.

І я замислююся: а може, перш ніж сказати «як же мені все це набридло», варто запитати себе:

А що я відчуватиму, якщо завтра цього в моєму житті більше не буде?

Не йдеться про те, щоб терпіти приниження, хворобу, бідність чи нещасливі стосунки. Змінювати життя потрібно, якщо воно нас не влаштовує.

Але одна справа — свідомо прагнути змін. І зовсім інша — знецінювати те, що маєш, просто тому, що звик до нього.

Бо іноді те, що сьогодні здається нам тягарем, завтра може виявитися тим самим щастям, яке ми не зуміли розгледіти.

А тепер хочу запитати вас, мої дорогі читачі.

Чи траплялося у вашому житті так, що ви на щось скаржилися, а коли втратили — зрозуміли, наскільки воно було цінним?

І як ви вважаєте: людина справді іноді сама руйнує те, чим незадоволена, чи ми просто починаємо цінувати речі лише після втрати?

Давайте поговоримо.

Лана Александрова