Я хочу навчитися говорити так, щоб люди мене слухали, мов зачаровані. Не один, не десять, а тисячі.. Можливо мільони…

Я хочу говорити навіть не до людей, а до їх сердець.Ось тому я люблю в людях… очі. Я звертаю увагу не на руки чи ніс, не на обличчя чи статуру. Я дивлюсь у вічі. Там я намагаюсь розгледіти серце. Яке воно? Велике і добре, оповите світлом та б’ється з веселим ритмом, чи навпаки, зів’яле, хворе, оповите сумом та неспокоєм? Бо коли людина говорить, то говорить її розум, а поглядом говорить серце. Там, у погляді можна прочитати багато. Звісно, якщо вчитись і хотіти цього. В погляді стомлених очей читаєш сум та біль втрат. Втрати кохання та віру в людей, втрати себе та відчуття щастя. Біль, який притупляється і потім виливається у жовчність та вікову невдоволенність. Або ж навпаки, там, в очах, плекається радість або гордовито споглядає на тебе самовпевненність та зверхність, і серце там таке, наче на п’єдесталі. Недосяжне до людських почутів та емпатії.

Серця.. Вони мають свій колір. Ні, не той, фізіологчний. А ментальний мабуть — в цьому хай розбираються езотерики. Але серця можуть бути темно-зелені від заздрощів, або випромінювати сонячне сяйво, від доброти та вдячності світові… Воно може бути синім, це така собі самовпевненність і багато там віддачі чекати не варт або блакитним, а це значіть воно сповнене ніжності. А ще воно може світитись різними кольорами — в залежносіт від того, що зараз відчуває людина. Бачили , як у закоханих світяться очі? Зсередини.. То серця їх так яскраво відсвічують, що ми це бачимо і посміхаючись, зичимо їм щастя. Тому що самі пам’ятаємо, як то воно-світитись від щастя.

Я не знаю, як зробити, щоб очі світились навіть тоді, коли ти не закоханий або в тебе нерозділене кохання. Але в будь -якому випадку хай твоє серце наповнюється світлом і завжди буде відкрите добру та сонцю. Бо коли я дивлюсь тобі в вічі- то Всесвіт через мене тебе питає : » Як там поживає твоє серце?»

Мабуть, якби люди навчилися слухати свої серця, у нас не було би на землі стільки горя. Хоча.. Серця ж різні бувають.. навіть чорні. А ще, вони мають свій аромат. Гарні пахнуть ванилькою або апельсином, бергамотом або морем. А погані… вони смердять… Ви коли -небудь бачили людину, яка вам ще нічого не встигла поганого зробити, а ви дивитесь їй у вічі і вона викликає у вас відразу? Я бачила таких людей. Вони навчилися добре маскувати свої гнилуваті серця, заглушуючи їх сморід зовнішнім лоском. Навіть дивишся, людина гарно прибрана, доглянута. а заглядуєш в очі..а там — порожньо… або хижо… і там морозець по шкірі «Бр-р-р»..і відводиш очі , бо боїшься хапанути цього вірусу. А люди, які не вміють бачити серця і душі, вони дивляться не в очі, або просто нічого не бачать. От дивляться і не бачать. Як заморочені. Хоча.. Чому як? Можливо так і є? Заморока -це до речі щось із дрєвньої магії, навести мороку. Але це знову таки, не до мене, а до магів чи чародіїв.

Я люблю людей з чистим та відкритим поглядом, які не намагаються приховати гниль душі чи її недолугість, недосконалість. Коли в людині немає нічого негарного там, у серці. Але є ще люди, які і не добрі, і не погані. Вони не діляться своїм, але й не беруть чужого. Люди із скляними серцями. Вони можуть бути навіть веселунами та дотепниками, але…все поверхнево. Не зачіпаючи серця. А воно собі на самоті там б’ється, щось виконує фізіологічно і іноді лише сумує, що нікому немає до нього діла.

Я хочу говорити до сердець. І чим більше сердець мені відповідатимуть, відкликатимуться на мої речі, тим більше людей буде ділитись, згуртовуватись у Всесвіті, відкриватись одне одному і ми , люди, багато хто з нас, знайде не тільки свій сенс , але й відкриє для себе щастя..жити..