В одному чудовому невеличкому містечку, давним-давно, коли дерева були великими, а сонце сідало за сусідню гірку спати, жила собі така конячка на ім’я Зорянка. Кожного ранку вона розвозила молочко по домівках, ну тоді не було ще супермаркетів та магазинів молочної продукції. І по дорозі вона завжди зустрічалася із своїм приятелем, маленьким рудим песиком Шариком.

Насправді, Зарянка не дуже полюбляла свою роботу. Вона хотіла бути скаковим конем. Таким, що ото на парадах, у красивій білій попоні,що виступає і на скачках бігає наперегонки. А їй за це медалі всякі і цілий сніп солодкого та запашного вівса давали би!

А Шарику теж не дуже подобалося сидіти на цепку і гавкати на всіх, хто проходить мимо. Він теж хотів би вміти скоро бігати, і щоб його брали на охоту, і потім ним пишалися, що він молодець, когось там кудись загнав. І всякі медалі також..але в нього були коротенькі ніжки і зовсім ніякої породи.

Якось, сидячи в гостях у Зорянки, у хліві, Шарик раптом засяяв і вигукнув:»Евріка!». Ну це так завжди кричать вчені, коли їм на думку приходить якась гарна ідея про винахід. Він таке бачив по телевізору, який видно з віконечка будинку, у дворі якого Шарик служить в охороні. А попросту сидить в будці і на всіх гавкає. — Зорянко, ти бачила, як швидко бігає паровоз?! А в нього кладуть вугілля! Отже, якщо ми з тобою почнемо їсти вугілля, ми також станемо швидко бігати! Нас помітять і життя наше зміниться на нашу мрію!

І обговоривши більш детальніше цю ідею, вони вирішили спробувати і пішли до купи вугілля, яка лежала якраз навпроти одного з дворів. Її нещодавно привезли і висипали прямо під ворітьми. Отже, можна сміливо підійти і скуштувати кілька шматочків. І тільки -но кожен з ним взяв по шматочку вугілля, як вискочила хазяйка двору, панні Маруся, та як закричить на них: -Ах, ви ж пройдисвіти! Хіба можна красти у людей вугілля? Вона вхопила каменюку і з сило жбурнула в них.А потім схопивши палюгу, погналася за переляканою Зорянкою та Шариком. Так швидко ці двоє ще ніколи в житті не бігали!Вулицями міста неслась переляка коняка, а за нею наввипередки , що є сили, малий рудий песик, і за ними зі сврками та палюгою тітонька, яка теж не відставала.

А в цю саму мить у віконечко виглянув мер їхнього містечка, пан Садовенко, і здивувався: — Ого, яка швидкість! Я впевнений, що ця конячка на перегонах посіла би перше місце! — А це песик! -продовжував пан Садовенко, цей швидкісний песик , несеться, немов гонча собака! Та за таке потрібно медалі давати! І до великої радості Зорянки та Шарика, пан мер видав кожному по медалі і оголосив їх найшвидчими конячкою та песиком цього року. З тих пір Зорянка і Шарик знали, що якщо про щось дуже мріяти і починати цю мрію проводити в життя, обов’язково станеться Диво. А ось пані Марусю вони стали обходити стороною, бо другого такого марафону боялись не витримати. Зате пані Маруся пішла вчитись на коуча, щоб допомагати іншим досягати своїх цілей. і бажао, без палюги. Ось така казочка, та в ній є зашифрована мудрість. Хто уважно слухав, той зрозуміє. А якщо не вийшо з першого разу, то спитайте у мами, і вона вам підкаже.