Веселі історії поетеси Соні Буре у віршиках про гостювання у дідуся не залишать байдужими ані дітлахів, ані дорослих. Бо вони не тільки повчальні, а ще і смішні. І можливо хтось впізнає в них себе.

Пригода з  колодцем

Ось колодяць у дворі старий-престарезний.
Журавель з відром стояв, доволі кремезний.
Я сів спритно у відро, журавель схитнувся,
У колодязі, в воді, я аж захлинувся.
Дід драбину приволік, витягнув небогу,
І сказав мені сердито: «Збирайся в дорогу!»
Зібрав свого рюзказа, дав трохи і грошей,
І промовив:»Їдь додому, хоч ти і хороший!
Хай глядять тебе батьки, ти ж бо їх дитина,
А мені не треба горя чи якась провина!»
Так недовго гостював в гостях я у діда,
Чогось дід мене прогнав, й не пускав два літа.
Може трохи виний я -то тоді я каюсь,
Проте більш на «журавлі» я вже не катаюсь.

Поїздив верхи

Захотілося мені
Поїздити на коні,
Я до діда приїджав,
Дуже діда я прохав.
Дід, як міг, так упирався,
Та таки нарешті здався.
Вивів коня із хліва,
І рядном його вкрива.
Кінь копитом грає,
Дід мене навчає:
«Ось уздечка, для управи, конем управляти.
Трохи треба під живіт коня підганяти.
П’ятки в боки підбивай, не спіши спочатку.
Коня враз не розганяй — усе по порядку.»
Підсадив мене старий, поправив стремена,
Кінь танцює піді мною -»худоба скажена».
Гриву вітер розвиває, дзеленчять удила,
Чую нутром — у коневі неміряна сила.
Як пришпорив я коня -вітер дує в вуха,
Смикаю я за уздечку — кінь мене не слуха.
Вилетіли із двора, земля затремтіла,
Бачу, щось воно не те, між ніг заболіло…
Сідла в діда не було, не було тороки,
Нащо я оце придумав -не було мороки.
Закладало мені вуха, очі засльозилися,
Так неслись ми із конем -мало не розбилися.
Між ногами такий біль, що не передати,
Думаю:» А ну його! Буду повертати!»
Де там! Кінь на диби встав, щось я видно схибив,
Кінь сильніше ще помчав, мене з себе скинув!
Розплатався на землі, та «зірки рахую»,
Де той кінь подівся враз -я уже й не чую.
Болить в мене голова, спина болить, тім’я,
А загальний стан такий, наче із похмілля.
Ледве ноги волочу, лізу я до хати,
Де той кінь? Куди побіг? Де його шукати?
Ішов ледве по селі, за плоти тримався,
В другій половині дня я таки добрався.
Дід коня свого поїв чистою водою,
Посміхнувся мені дід: «Що було з тобою?».
Я нічого не сказав. Що маю казати?
Ледве ноги волочу, ледь пливу до хати…
Вже давно діда нема і коня немає.
А цю подорож верхи добре пам’ятаю.
Усміхаюсь я тепер, бо вже відболіло,
Всяка справа має хист, як робити вміло.

І пораду як дають, то треба приймати.
Щоби потім не прийшлося голосно стогнати!

Як я плавав у ставку

Я корито в діда взяв
І пішов собі на став.
Став старенький вже давно,
Плавать хочу всеодно.
Ті, що поряд проживали
У ставок понакидали:
Старі лахи, шифер, дрова,
Що валялося довкола.
Але он, посередині,
Є вода, блищить в долині.
Зняв сорочку і сандалі,
Пхнув корито в воду далі,
Палкою впираюся,
В «човен» забираюся.
Ой, пливу, пливу і ось
Трохи води набралось,
Став «корабль» потопати,
Тра життя своє спасати!
Трохи бік мені закляк-
Я корита в воду -»Ляп»!
Тіна чорна, мул, гіллячя,
Бовтаюсь в ставку, аж плачу.
Чую, ноги загрузають,
Думаю, що потопаю.
Повз ставка ішов сусід,
Хоч старий, та крепкий дід!
Нахилив вербу гіллям
І сказав:»Чіпляйся там!»
Витяг мене, пішов далі.
Взяв сорочку я, сандалі,
Плівся в дідову господу,
Думав, що ніколи в воду….
Вдома довго відмивався,
Наче в пеклі я качався.
Нащо кидати в ставок
Усяку негоду?
Через свинських селюків
Мав оцю пригоду!