Українська лірична поезія завжди  мала свого читача. Адже слова, які ллються наче пісня і торкаются самого потаємного куточка душі , не можуть залишити читача байдужим. Вірші про кохання  українською — це насолода для душі. Це той елексир, який надає нам сил або розраджує у скрутну годину. Це та енергетика. яка наповнює повітря своїми частками світла та позитиву, любові та краси. Українські поети про кохання завжди писали так щемно і так глибоко, що іноді здається, наче через них говорить якась Божа сила чи Всесвіт передає свої знання людям. Вірші коханим українською , написанні  сучасними поетами відрізняються від віршів, які писали поети 20 або 19 століття. Але своєї краси українське слово українська поезія не втрачає. Вона стає більш глибокою можливо, або просто трохи іншою, трохи начою, та краса української думки не згаса, а переливається наче діамант, різним гранями, милуючи серце і збуджуючи душу до прекрасного. Тож читайте ліричну поезію , бо лірика кохання варта тої шани, яку ми віддаємо їй своєю увагою та любов’ю.

 

 

Ліричні вірші

* * *

Мені б не розучитися любить…
Мені б не розучитися кохати…
І навіть, як гірка настане мить
І в небі буду зіркою блукати -
Себе не загубить би в самоті,
На безнадійність не перетворитись,
І світочем у повній темноті
Для когось, як надія, засвітитись..

І не важливо де я є і з ким,
І буду перша я або остання..
Я стану трунком терпким та п’янким,
У Всесвіт розливаючись коханням..

* * *

Відчуваючи дотики пальців на шкірі,
Очі нишком прикрию — відпущу почуття…
Розливаються хвилі магнітні в ефірі,
І затягують дужче мене в забуття.

Голос пестить мій слух, та милує, мов море…
І невиразні мрії огортають теплом…
Наче то через нього Всесвіт щастям говоре…
Наче янгол мене ледь торкнувся крилом…

Закарбовую в пам’яті мить… Погляд в очі…
Наче в морі тону… І не знаю, чи  сон…
Є багато підвладного силі жіночий,
Та сьогодні йому я здаюся в полон.

* * *

Спати вночі мені холодно стало. Незвично…
Небо блакить свою губить, мов скоро розтане.
Киснем повітря біднішає так методично…
Сонце всміхається штучно… неначе востаннє.

І перехожі, мов потяги, йдуть в невідомість.
Замість птахів на деревах лиш ворони крячять…
Дихати я забуваю — втрачаю свідомість…
Очі вдивляючись дивляться, але не бачать….

Хмарами небо закрилось від мене поволі…
І я кричу на весь світ: То чому все так дивно?
Відповідь світлом крізь день шлють поблажливо зорі:
Поруч немає тебе і мені стає зимно…

* * *

Відпустити тебе чи затримати? Що буде краще?
Затулити весь світ чи стікати водою крізь пальці?
Бути поруч завжди чи покинути напризволяще?
Стати штормом у морі для тебе чи сонечком вранці?

Бути в спрагу водою? Або лихоманкою в спеку?
Може вітром грайливим обличчя твоє цілувати ?
Без питань за тобою збиратись в дорогу далеку?
Стати ціним дарунком чи присмаком терпкої втрати?

Ким ти хочеш, щоб стала? Скажи мені довгим мовчанням…
Лиш очима скажи — я ту відповідь зможу зчитати..
Хочеш подихом стану для тебе? Найдовшим.. Останнім…
Можу.. я усе можу.. та тільки чи варто ставати?

* * *

У твої обійми упаду дарунком,
Що в житті траплялось — забувай скоріш.
На вуста печатку ставлю поцілунком,
Все, що пам’ятаєш — там же і полиш.

Не гадай, що буде наперед, не треба.
Зморшками питання на твоїм чолі…
Зіркою під ноги упаду із неба ,
Щоб життя дорогу освітить тобі.

Тимчасові гості — ми крокуєм світом
І щасливим стати нам хоча б на мить…
Почуттів відтінки  в серці — буйноцвіттом
І чомусь нестерпно хочеться так жить..

* * *

Я вночі для тебе зірку запалю…
Хай освітлює усі твої дороги..
І з чола хай прибере усі тривоги,
Зробить все для тебе так, як я велю…

Ще проситиму я Місяць, ми-свої:
Захищає хай твій сон від темних сил,
Поки сонце не зійде на небосхил,
І поки в гаю співають солов’ї…

Попрошу у Бога, щоб тебе беріг,
І триматиму тебе десь біля серця…
Ти на мене через це не сердся…
Почуття мої — то є твій оберіг…

А як скажеш, що не треба — я піду…
Не ридатиму і рук ламать не стану…
Я серпанком у твоїм житті розтану,
Та не згасну — в небі зіркою зійду…

Не загуби мене

Допоки буде мені цікаво
І похвилинно про день питатиму,
Це значить, що я тебе згадую і кожен день ти в моїй душі…
А як розпитувать буду мляво
І інтерес свій лише вдаватиму,
То значить втримати не зумів мене і ми потроху стали чужі…

Допоки в очі твої — заглядую,
І про проблеми всі вислуховую,
Пріорітети не мають значення, твій біль у тілі моїм болить…
Я буду завжди тобі розрадою,
І почуттів своїх не приховую,
Ти лиш не стався до нього байдуже, бо то свіча ніби — гасне вмить..

Допоки серцем тобі відкритая,
Все розумію я, пробачаючи,
Ти збережи все, як є потребою, бо почуття мої — то скарби.
Життя, то книга та не підшитая,
Листки зім’яті у ній гортаючи,
Не загуби мене на сторінці десь і серед літер не загуби…

Осіннє 

НасипАла осінь зорі у волосся
І співало море про своє життя.
Все, що в моїм серці щиро відбулося
В неозоре небо відпускаю я.
І підхопить Всесвіт неспокійні хвилі,
Рознесе по світу серця мого щем.
А зірки на небі мерехтять безсилі
Й опадають в море зоряним дощем.
Я підставлю руки — хай в мої долоні
Крапелькою щастя упаде зоря…
Поцілунок долі на вуста солоні,
Спраглими вустами відчуваю я…

Один комментарий на “Вірші лірика”