Як часто ми чуємо «Втрачені можливості» або «згаяний час» ?

Дехто оптимістично стверджує, ща насправді все можна наздогнати та встигнути.

Та чи це так? Чи можливо двічі зайти в одну воду?Адже у прислів’ї казалось про воду, а не про річку. Річка може лишатися тією ж, а ось вода..вона змінюється щохвилини

Так і ми люди, не можемо залишатись такими, як були вчора, сьогодні.Втрачений час , як і шанс, у кожного свій.. А ось відчуття..Однакові…

Втрачений шанс у смутні часи

Двадцять років тому я покинула писати вірші, вважаючи це пустощами й непрактичним заняттям. «Так, дурниці!» — думала я, отримуючи приз і диплом за третє місце в літературному конкурсі «Гранослов». І якби ж я тоді знала, що Ірена Карпа й Сергій Жадан також були учасниками й переможцями цього конкурсу. Трохи пізніше, звісно, але… були. І де тепер вони, а де я? Втрачені можливості — ось та плата, яку я сьогодні сплачую за свою легковажність і неправильну розстановку пріоритетів. Припорошений пилом, зім’ятий диплом, тепер уже міжнародної премії «Гранослов», лежить десь на антресолях шафи. Подарункові склянки всі давно побиті, а можливості зникли, мов легкий аромат дорогих парфумів Незнайомця, що проминув. Незнайомця на ім’я «Сер Можливість». Він зупинявся, бажаючи познайомитися зі мною ближче, але я була надто заклопотана виживанням, служінням родині та власною самовпевненістю. Родина не витримала випробування «нудьгою», виживання стало болем в серці, а самовпевненість час від часу хапає мене липкими пальцями за горло, стискає тендітну шию і з єхидною посмішкою заглядає в очі, коли я слухаю на YouTube виступи Жадана. Звісно, я — не він, але ми були в однакових умовах. І я програла.

Не втрачай можливостей! Не марнуй часу!

Зараз уже немає змоги брати участь у таких конкурсах — і не тому, що я погано пишу вірші. Просто вікові обмеження, встановлені для просування молодих літераторів, ніби натякають: мій час минув, а мої шанси поїхали в жорсткому плацкартному вагоні далекого потяга.

То чи варто сумувати за втраченим часом? Варто! Може, не сумувати, але мовчати точно не можна.

Треба говорити про це їншим, треба штовхати їх,підганяти, не дозволяти самовпевненості зачаровувати й маніпулювати ними. Треба наводити приклади й трясти за плечі. Треба кричати йому: «Не втрачай час! Не прогав шанс!» Бо колись мене ніхто не струснув, і я потонула в метушні буття, розтрачаючи сили, таланти, емоції та нездійсненні мрії. Хай би краще я спробувала сто разів, і не досягши — змогла б сказати: «Я принаймні намагалася». А зараз, усвідомлюючи, скільки разів повз мене проходив «сер Можливість» і скільки разів я відверталася, надаючи перевагу «серу Необхідність», я відчуваю власну нереалізованість і допомагаю заробляти психологам, ставши їхньою клієнткою.

Ні, я не скаржуся. Просто ділюсь усвідомленням своєї глупоти чи самовпевненості, аби інші, прочитавши це, не пішли тією ж дорогою, і пам’ятали тільки одне: у кожного з нас катастрофічно мало часу й обмежена кількість можливостей.

А ти? Ти скористався усіма своїми шансами? Розкажи про свої втрачені можливості, поділися з світом — можливо, саме твоя історія врятує когось від втрати свого життя.