А вона стояла у прозорому простенькому платті, яке підкреслювало всі її жіночі принади, і широко відкритими очіма дивилась на нього, вдивляючись в це, колись таке кохане лице, в цього такого жаданного чоловіка і… слухала себе.. Вслуховувалась. В своє серце, яке мало закалатати, наче дурне, як вона уявляла цю зустріч, і вистрибнути з грудей. Свої почуття, які мали накрити хвилею і запаморочити у голові, кидаючи її в жар. Але серце мовчало. Воно навіть наче притихло, щоб ніхто не почув, що воно є. Голова не паморочилась, а почуття .. Ті взагалі наче не просто вмерли, а вислали із свїоєї когорти лише одне, і те якесь кволеньке. І це почуття було.. байдужість. Просто і банально. Марі було всеодно, хто стояв на порозі. А через кілька хвилин вона відчула розчарування від того, що це була не подруга, і дратівливість, що зараз прийдеться щось пояснювати. А їй вже не хтілося. Не хотілося від цього чоловіка нічого. Ані вибачень чи пояснень, не виправдовувань або звинувачень. Бо вже було пізно. І він став для неї не просто чужим. А став взагалі..неіснуючим . Яка банальність… І Мара просто з усієї сили захлопнула двері. Перед самісіньким його носом під ошелешений погляд розгублених очей.

А за вікном сміявся березень, заграючи через скло до Мари своїм промінчиком і вона заплющивши очі, відчула себе щасливою. Просто щасливою. Незалежно ні від кого і ні від чогось.

Pages: 1 2